Іноді я думав, що мені не вистачить цілого життя, щоб прочитати всі книги, які я хочу. Тепер думаю інакше. Мені ,мабуть, не вистачить цілого життя, абож і 10 таких життів, щоб любити тільки її.
Я бездарний поет, пишу ці рядки і мабуть, навіть не потрапляю в словесні ноти. Так хочу, щоб мене почули, так само, як і сотні таких, як я бездарних поетів. Читаю зранку до вечора різні істини, кожен глаголить по своєму. В кожного із нас свої істини, якщо тобі не подобається чужа, то можеш придумати свою. Кожен бреше, тільки красиво, так як вміє і радіо і телебачення. Якщо ти не вмієш красиво брехати, то тобі не слід пхати свого носа у чужі справи, чи у справи своєї держави. Брехати – щоб вижити, ось що нам принесло сьогодні двадцять перше століття. Хоча про що я? Я ж мав писати про кохання.
Знаєш, якщо тобі більше не цікаво з жінкою, то ти можеш піти до іншої, а потім до ще однієї. Ти можеш тинятися з одного кінця в другий, як той маятник. Так все життя провести у пошуках, тої єдиної і так її не знайти. А можливо ти вже її втратив серед тої безлічі? Можете назвати мене старомодним, неправильним, дивним. Та я все життя любив тільки її, ту яка пила вдень, ту яка підпалила мій будинок, бо їй не сподобався мій вірш. Ту, яка вирізнялася серед інших таких правильних та ідеальних. Я любив тільки її. І якщо ,дорогий читачу, ти подумаєш, що я ідіот, то правильно подумаєш. Я щасливий ідіот, який пише ці рядки
Ця жінка геть зводила мене з розуму. Я спав по дві години на добу. Я пив занадто багато кави та алкоголю, та іноді навіть просинався облитий грязюкою в канавах, обіймав бездомних собак, я любив цей світ. Думаєш підсісти на наркотики це страшно? Ні ти помиляєшся, підсісти на людину ось що страшно. Вона була моєму дозою героїну, без неї в мене зводило все тіло, трусило, як в пропасниці. І хоч, би як це жахливо б не звучало, це був найкращий час у моєму житті. Я просто не міг без неї жити. І потім жодні грамоти, дипломи, нагороди не могли навіть близько зрівнятися із тим почуттям, що я відчував до неї.
Побут – з’їдає почуття. Цього я найбільше боявся. Тому ми вирішили жити разом у повному хаосі, у цілковитому бедламі, без правил та обмежень. Ти мене запитаєш, що з цього вийшло? А те, що ми ледь не спалили квартиру і не опинилася на вокзалі. Потім мені вже набридло кожен день бачити її обличчя, та чути її постійні істерики( так вона була ще тою королевою драм) і я хотів, щоб вона просто зникнула, забралася з будинку. Потім, коли вона зникала, я довго бродив вулицями, молився, щоб з нею нічого не сталося та мріяв, щоб вона повернулася назад. І вона мабуть відчувала мене, бо завжди поверталася.
Та побут все таки зажер нас, в неї почалися проблеми із здоров’ям, хвороба серця. Не вистачало грошей на ліки. І якщо ви скажете, що в нашій країні економічна криза, то я вас просто пошлю до біса. Бо нам не вистачало грошей навіть, щоб вижити. Я старався, як міг, вона вся змарніла і я серед секунд цього шаленого потоку часу намагався зловити в її очах, той вогник любові до себе, та більше не бачив його.
Одного ранку, вона зібрала речі і просто пішла. Я не стримував її, я розумів, як їй і я просто не мав права.
Я більше не шукав її, не дзвонив до неї, не писав віршів. Я просто жив із дня в день, а час крав моє життя, моє здоров’я і мій шанс на щастя.
Пройшло десять років, двадцять днів, п’ять хвилин на тридцять три секунди, від коли я останній раз її цілував. Я набрав знайомий номер. Так хотів почути її голос. Але мені щось сказали, таке болюче, точно не пам’ятаю. Тільки знаю одне, її більше нема.
Я ненавидів себе за всі ті прочитані книги, за всі ті потрачені секунди. За те, що не повернув її, не заткнув поцілунком. Якою я себе почував ганчіркою, ви навіть не можете собі уявити.
Мені сказали, що час лікує рани і вимиває спогади. А я от коли йду по вулиці завжди відчуваю її солодкі парфуми, назву яких так і не записав. В мене навіть фотокартки її не залишилося.
Тільки тепер я розумію, що якби в мене був ще шанс, то я б провів кожну хвилину із нею. Я б фотографував, як вона спить, як прокидається, як їсть, як гнівається. Я б вивчив все, що вона говорила тоді на пам’ять і завжди пригадував перед сном. Я б не покинув її ніколи.
У своєму житті я зустрічав багато жінок. В кожній із них, я шукав риси її обличчя, її голос, її усмішку та так не знаходив. Всі вони проходили повз мене , мов тіні. І жодна із них, не була подібна на ту мою, на ту особливу.
Тому іноді, коли в мене закінчується абсент, я думаю, що мені ,мабуть, не вистачить цілого життя, абож і 10 таких життів, щоб любити тільки її.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770351
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2018
автор: Сюзанна Мотрук