Нарешті я народився. Може було б і добре під маминим сердечком, як кажуть, але щось я там довго засидівся, а захотілось щось нового, дивного, і незвичайного. У велику кімнату ще тільки почав заглядати ранок. В шибку стукав прозорими тонкими пальцями великий лапатий сніг, а я грівся на теплих маминих грудях, які дарували мені перші краплини запашного молозива. Мама обіймала мене, цілувала і посміхалася, а я тільки тихесенько лежав і дивився у її гарні світло-зелені очі. П’ять днів я жив у затишній світлій кімнаті, але мене весь час турбували якісь люди в білих халатах. Пізніше я зрозумів, що то були лікарі. Весь час мене то міряли, то важили, вдягали, роздягали, брали якісь аналізи проколюючи пальчики тонким гострим інструментом, не давали навіть спокійно поїсти, побути на самоті з мамою. Я ж так довго чекав цієї зустрічі – цілих дев’ять місяців. Мені так хотілось тиші, любові, спокою, а двері знову і знову відкривалися, і здавалося, що це ніколи не припиниться. Та ось одного вечора я нарешті почув від мами: «Синочку, завтра ми поїдемо додому, і тебе більше ніхто не буде турбувати» Кожного вечора в шибку до нас стукав тато, мама підіймала мене з дитячого ліжечка, підносила до вікна і показувала татові, а я сердився і кричав, бо не хотів, щоб мене будили…
Перші місяці нічого цікавого зі мною не відбувалося. Я часто їв, спав, і кожного вечора купався в травах. Ось так і пройшла моя перша зима в житті, біля мами в теплі і ласці… Навесні, я трошки підріс. Бачив на дворі, як шелестить зелене листя дерев, чув щебетання голосних пташок, і якийсь травневий солод літав у повітрі. Та нещодавно понесли мене до церкви. І багато ж людей зібралося в той незабутній день: мама, тато, братик, двоє бабусь, дідусь, дядько з тіткою зі своїми дітьми, майбутні хрещені. А тоді мама віддала мене татові. Він взяв мене в свої теплі обійми, і всі ми окрім мами увійшли в гарний господній храм. Довго отець Олександр співав молитов, хрещені батьки носили мене по колу, а тоді чуприну різали і купали. А я не плакав, тільки посміхався і розглядав стіни і стелю в яскравих малюнках. Пізніше я почув, що ті малюнки називалися іконами. Купає мене отець Олександр, а я його за хреста тримаю, не відпускаю, так мені добре. На дворі стоїть спека, немов в повітрі виграє вогонь, то чому ж мені з води вилазити. А тоді ми прийшли додому, посідали за довжелезні столи. Всі мені бажали рости здоровим і щасливим, та дарували багато подарунків, особливо дядько з тіткою, бо ж вони багаті. Грався я музичним кермом, цікаво спостерігав за родичами й хрещеними та й забирав у мами курячу гомілку, з чого всі сміялися, і казали, який я молодець. Ось так і пройшли мої хрестини: в тісному сімейному колі з усіма родичами, яких я ще не всіх запам’ятав.
Ось так і пролетіло літо: носять, возять мене, посміхаються та цілують, співають пісні в колисці, словом найкраще життя в немовляти: тебе всі люблять, тобою всі захоплюються і завжди хвалять.
А ось мені вже вісім місяців. Мама посміхається і просить: «Ну сідай вже нарешті!» Та я не хочу. Цілий день мене носять на руках, я так близько тулюся до мами, тата, братика, відчуваю їхнє тепло, стукіт сердець, радість… А мама – то особливий світ, я відчуваю її кожною клітинкою, кожною слізкою, кожним порухом своєї дитячої душі. То навіщо ж мені сідати, коли я разом з мамою на руках варю борщ, печу млинці, смакую молочні та фруктові киселі. Так я думав, набирався з кожним днем сил, та й сів.
І яке ж то диво самому нарешті сидіть. Я бачу все навколо себе! Ще й крайом ока дивлюся телевізор, який мама чомусь не дозволяє дивитись. А там все блимає, переміщається, то співає то регоче, блимає різними кольорами, мені ж цікаво, я ж ротик відкриваю. Та ж вона не бачить за своєю роботою моєї шкоди. Так, іноді помітить і вимкне, ще й пальчиком посварить примовляючи «Ну, ну!» Сиджу я в дитячому ліжечку тримаю червону ляпачку і б’ю мух. Та ж жодної і не вбив. Тільки дратують мене, кусають, сідають на носа, а я все махаю ляпавкаю, а вбити не можу. А ручка від ляпачки така добра. Кусаю її своїми двома передніми зубами, аж доки мама не відбере. Мене ж все одно всі беруть на руки. Ото дивина! Залежався я у колисці аж до восьми місяців. А нещодавно я обпікся млинцем. Сиджу я на руках у мами. Однією рукою мама тримає мене, а іншою – жарить млинці на пательні. Та й викладає їх на велику квітчасту тарілку. А млинці великі, жовті, пахучі… А я пальцями, та з тарілки. А потім, як закричу! Довго мама мене тоді заспокоювала. І льодок прикладала, і якоюсь білою піною з балончика бризкала, після чого переставало пекти. А потім довго гойдала на м’якій подушці. А я все плакав. А вранці в мене з’явилася велика водянка. Та нічого через два дні водянка лопнула, а ще через три дні все зажило. А думаєте то мені було за науку? Ні! Все одно хватаю все з тарілок, і в мами все забираю з рук, коли вона їсть. Яке ж воно все смачненьке! І картопелька, і борщик, і сливка і малинка – все: і сметанка і сирок.
А то одного разу пішли ми з мамою і братом до поліклініки на щеплення. Старшому братику, як робили щеплення, то він так кричав, що я сам злякався, та й давай і собі плакати. А мені щось до ніжки холодне притулили, я і не зрозумів, що відбулося. Тільки даремно накричався. Та нічого, мама все одно пестила, витирала слізки, і гладила ніжно по голові. О! це так приємно, як тебе люблять.
Наближається осінь… І мені вже дев’ятий місяць. Мене досі возять в колясці, а я сиджу і визираю мов горобчик зі свого тепленького гніздечка. Верчуся на всі боки, і бачу дивний світ: могутні зелені дерева, з соковитими плодами круглих яблук і спілих груш, плетення спілого чорного винограду що іноді падає мені в коляску прямо до рук, а я не розмірковуючи хапаю і їм. Бо ж у мене є аж цілих п’ять зубів: три зверху, і два знизу, хоч іноді, коли я веселий мама каже, що я схожий на зайчика, бо маю я знизу тільки два зуба, а верхніх ще не помітно, але вони є! Ох як я їх вимучив: і стіл, і коляску, і ліжко, і мамине плече – все гриз. А кажуть гризунчик-іграшку давайте, а зась не допоможе! Занадто сильно болить, та тато каже терпи! Всі через це проходили, і ти зможеш.
А знаєте де я сьогодні був? Я їздив до школи. Адже сьогодні – перше вересня! Мій старший братик вже навчається в четвертому класі. То ж ми всією сім'єю ходили до школи на лінійку. Мій брат Михайлик у вишиванці, в сірому новому костюмі, з букетом осінніх айстр в руках - такий гарний… Мама одягла рожеве плаття з червоним тоненьким разочком намиста, я весь час ним грався, коли мене брали на руки. А намистинки виблискують на сонці, легко рухаються, і мені так цікаво… Наший тато пішов на роботу, сказав, що комусь же потрібно заробляти гроші. Та й до речі Михайлик вже дорослий, і мама поряд. А я сидів в колясці і спостерігав за дітьми, батьками і самим насиченим святом – днем знань. Спочатку було урочисто піднято учнями відмінниками наш український блакитно-жовтий прапор, звучав гімн, всі стояли тихо, навіть я мовчав. Потім директор нагадала про війну, яка зараз йде на Сході нашої неньки України. Хвилиною мовчання пригадали і вшанували наших захисників, які вже ніколи не повернуться додому… Та свято було все одно. Спочатку вітали першокласників, всім їм подарували рожеві пакуночки, та що там у них було, я не бачив, з радістю б перевірив би, та не було в кого. Адже брати можна тільки в своїх, як вчить мама. Перше вересня було в п’ятницю: веселе, незабутнє і смачне, бо після лінійки ми всі сходили до піцерії і я вперше скоштував маленький кусочок піци з виноградним соком. А в суботу мене очікувало перше вибирання картоплі. Закотила мама коляску на город та й наказує моєму старшому братикові «Погуляй з Єгорчиком, бо нам з татом треба картоплю вибирати.» А братик мій кричить «Я не хочу, мені б погуляти з друзями!» А тато показує на лозину і питає « А картоплю з сметаною хочеш?» «Хочу! – відповідає, та й давай до мене всміхатися. Пройде година, чи дві, кричить мій брат Міша «мамо, а ще довго вибирати будете, бо в мене живіт болить, я вже їсти хочу!» «Той раз коли були на городі, в тебе голова боліла відповідає мама, а на цей раз живіт… Зрозуміло. Візьми з’їж помідора, огірка, солодку перчину, тут для тебе їжі достатньо. Он дивись: і малина і ожина всю землю під собою встелила.» « Ох, не вийшло», - чухає Мишко потилицю, але йде в малину і мене в колясці везе.
На землю спустився жовтень. На диво теплий, але дощовий. Кидають дерева додолу каштани, горіхи, мимовільно падають останні сливи. Червонобокі яблука аж регочуться на гілках: «беріть, зривайте і насолоджуйтесь дарами осені». Синій і зелений виноград вигинається попід вікнами і стріхами, грони немов просяться до кошика, та ще всміхаються тепленькому сонечку. Жовтень, десятий місяць у році, от і мені Єгорчику нарешті …. Я вже намагаюсь вилізти з коляски, підтягуюсь, сідаю на коліна, потроху повзу. Ще пройде місяць, два і я Піду. Як же хочеться мені ходити, самому брати іграшки, ловити кота за хвоста, котрий іноді до мене приходить, і відкривати на кухні тумбочки, до яких я вже зараз добираюсь з коляски. У своїх десять місяців я розумію, що діється навколо мене. Коли мені кажуть «бери» - візьму, «дай»– віддаю. Вмію їсти ложкою, та тільки так замурзуюсь, що мене важко впізнати, але що я їв то видно добре. Чи то манка плаває по всьому обличчі, чи борщ стікає по бороді. У мене все добре, я нарешті починаю повзати, діставати іграшки, які мені до вподоби і багато розмовляю, тільки по своєму, як каже мама белькочу.
І ось в моє життя линув перший жовтень. Сонячний, теплий з смачними горіхами, що падають по алеях, дорогах, лісах прямо під ноги мамі і звісно ж під мою коляску. От поки прийдемо додому, то й повна мамина сумка горіхів, а ще каштанів та жолудів для старшого братика в школу. Святково червоніє листя на деревах, переливається в барвах ошатний клен, весела калина в червоному разку намиста виглядає поза білих хат, слива ще досі плодоносить як на диво. Як мені гарно, цікаво і любо. Поряд завжди мама, любий тато і братик іноді допомагає мене глядіть. Дуже хочеться швидше навчитися ходити. Ось і постукав у вікно листопад першим холодом і сильними зливами. Та моя мама дуже щаслива, вона нарешті почула перше слово від мене «баба». Я казав його усім: і мамі, і татові, і братикові. Братик казав «я не баба, я Михайлик». Та мама заспокоювала його і спокійно пояснювала, що я ще немовля, і не все розумію. Приїздила і моя рідна бабуся. Та нажаль їй цього чарівного слова я не сказав чи то засоромився,бо бачив бабусю рідко,чи просто в той час не захотілося. Ось так в одинадцять місяців, я почав відчувати солод мови, а ще набивати перші «шишки». То з коляски вдома випаду, якщо мама забігається та й забуде прив’язати, то з дивана сплигую мов жабка, сповзаю з дитячого стільчика, мов в’юн, вигинаюся та кричу аби мене взяли на руки. А в останні місяці я сплю з батьками на дивані, бо в своєму ліжечку мені чомусь сняться кошмари і я кричу. А біля батьків мені спокійно і тепло, і я найщасливіший малюк в світі. Та це довго тривати не буде, бо батькам це не дуже до вподоби. По-перше бояться мене придавити, а по-друге, що ж то за сон, коли не тільки тіло, а й мозок не може відпочити. Так, що мене все одно привчають до свого ліжечка. До речі, я вже міцно берусь рученятами за верх ліжечка підтягуюся і намагаюся встати. Мені так хочеться стояти і дивитись на всіх: маму, тата, братика. Вже набридло сидіти і визирати поміж тоненьких довгих жердин свого ліжечка. А ще я гризу ті жердини, збоку чухаючи свої ясна і перші шість зубчиків. А ось нещодавно я встав у своєму ліжечку. ОЙ, як стало мені все чудово видно, і немає тих тоненьких жердин перед очима,» які я дуже люблю». Стою, гойдаюся, танцюю… А по телевізору канал М-1 мене тільки заводить, бо ж там цілісінький день кліпи прокручують, я їх вже всі напам’ять вивчив. В мене навіть є найулюбленіші …… Сьгодні «мамине щастя», тобто я зробив перший крок самостійно. Мама цілісінький день, тільки те й робила, що всім розповідала про мій шалений успіх в житті. А я все присідаю і устаю біля стіни міцно тримаючись роблю свої перші дитячі кроки. Я вже почав робити шкоду. Адже мені скоро рік, то ж треба починати діяти. Біля свого ліжечка я обідрав шпалери з великими бузкового кольору квітами. Та мама швидко все підклеїла, навіть ніхто не помітив. Декілька днів весело грався легким білим тюлем і шторами, доки ж знову ж таки мами, все це від мене не прибрала. Ото ж мама всю шкоду заважає мені робити. Повзаю де хочу по усій квартирі, зачіпаючи кота за хвоста, тягаю його за вуші, а він тільки пригинається і мовчить, навіть і не нявчить і не тікає. Взагалі, я щасливий малюк, бо маю люблячу сім’ю. В мене є мама, тато, братик, дідусі і бабусі, рідний дядько і тітка, двоюрідні братик і сестричка і навіть кіт Васько. Всі мене люблять і всіх люблю, а що потрібно малюку – любов, ласка, турбота дорослих. Все це у мене є. Про мене добре піклуються. Я щасливий. Моє дитинство радісне і безтурботне.
Незабаром будемо святкувати моє День Народження. Ото буде забава… З’їдуться мої дідусі і бабусі, мої хрещені батьки, дядько з тіткою, мої двоюрідні братик з сестричкою, і всі будуть звертати на мене увагу, носити на руках, посміхатися, гратися зі мною, і говорити, який я вже великий і хороший… Та це буде через два тижні, а поки що я перевіряю всі шафи в кімнатах, чи гарно складений у мами одяг, чи гарно вимиті всі каструлі на кухні.
Ось таке воно життя до року цікаве, грайливе і неповторне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769418
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.01.2018
автор: Людочек