Я руйную себе.
Дощенту.
Мов стару пожовтілу вежу.
Не зважаю на сум і щем, та
за процесом уважно стежу.
Дах – на друзки.
Лежать рядами
мрії, витравлені в зачатку.
Купа брухту.
І ось фундамент.
Я будую себе... з початку.
Дві цеглинки – за маму з татом,
що чекають і точно люблять.
Силу й віру кладу завзято,
щоб собі вистачало й людям.
За цеглинкою знов цеглинка.
Знову з раю в пекельну еру!
Ще цеглинка.
І я – дитинка.
Хочу соку й кіло цукерок!
Знов цеглинка лягає в стіну...
Я... чия? Де своя, де зайва?
Я будую себе сумлінно.
І торкаючись тім'ям сяйва,
прокидаюся.
Світ безмежний –
все так просто і так, як треба.
Я – міцна білосніжна вежа.
Я – до неба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768562
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.12.2017
автор: Іра Сон