А одинока наша хата... Жде. Хоч холодно на вулиці.
Морози.
Малює вітер на вікні для неї віточку мімози.
Нагадує, що холод перейде, утихнуть віхоли-завії.
- То ж не сумуй... Чекай. Плекай свої, хатино, світлі мрії!
А як лелеки весни принесуть,
зів'ють гніздечко ластів'ята... Прокинешся.
Зрадієш! Із міста знов повернеться до тебе мати.
І клопотатись буде. Сад...Город... Та ж внуки приїздять!
Чим частувати?
Самотня наша хата... Жде. Без неї в місті одинока й мати.
І хоч щебечуть внуки... добре їй. І дочка старанна
розради додає.
Та сниться матері і хаті одне й те ж:
додому мати
дорогами засніженими
йде...
Ти не сумуй, матусю! Не сумуй.
В своє гніздечко й ми прилетимо. Зрадіє сад в цвіту.
А вишня, як завжди, щоранку зазиратиме в вікно.
Тут буде затишно усім.
І щебетатимуть маленькі ластів'ята.
І усміхнеться до нас всіх
наша весела,
добра
хата.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768003
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.12.2017
автор: Надія Башинська