Мово рідна, ти мені як мати,
Що малого вчила перших слів
В дні сумні, коли ревли гармати
На горбах дніпровських берегів.
Слів жалких отой вінок терновий
Душу й досі болем огорта:
Смерть, війна, на батька похоронка.
І найважче слово - сирота.
Та було одно ще слово - жити,
Вчив його по буквах, по складах
І радів, коли шуміло жито
У широких бронзових степах.
Де б не був, у радості і в горі,
Як би не схилилась голова -
Світять в серці, як у небі зорі,
Мови української слова.
З них складу я пісню і присягу,
З них пошлю прокляття тій орді,
Що до мови почува зневагу
І жирує на чужій біді.
Мово рідна, думо тополина,
Сонцем стань і голосом небес,
Щоб у грудях кожної людини
Твій вогонь із мороку воскрес!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766467
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 17.12.2017
автор: Іван Демченко