Відсторонені, кажеш.
Такі, що не тямлять, від кого
ховається сонце.
Такі, що не плачуть в убогості
голосу власного в тиші.
І сплять, перевернуті на животи.
Щоб не в стелю.
Не вірячи, що за дверима
буває щось ліпше.
Направду, ти кажеш, в таких
заклопотані очі.
Всередині грають у піжмурки
Мілліган й Кізі.
І ти щось говориш до них.
Постійно говориш,
Стираючи губи зі
скривленого
обличчя.
Побачимо, кажеш,
якими їх запам'ятають.
А раптом - минеться.
Пройдуть повз. Загубляться.
Віриш?
Він вийшов з метро,
не прощаючись, бо не вітався.
І де йому дітися потім.
15.12.17, Київ #дисонансне
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.12.2017
автор: Іванна Шкромида