Ти – мій Кай
Із осколком у серці
На відстані сотні світів.
Рукавиці вдягаю і чоботи,
Бо ж у дорогу.
Ти складаєш мозаїки
В замку запертих вітрів,
Очі вп’явши у зимну незатишну
Білу підлогу…
Я іду, бо сумують троянди
На нашім вікні,
Ще не сохнуть,
Та вже не живуть і не плачуть.
Як же важко сповідувать болі
Самотній стіні
І бажати на щодень собі:
Просто йди! Не впади! Не зблуди!
Або просто удачі.
Ця дорога як сон –
Ні кінця, ані краю нема.
Розтопити би лід -
Мерзнуть сльози мої і долоні.
Дивний погляд кидає хтось
Мовчки і скрушно услід,
Та чекають троянди
З надією на підвіконні…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765454
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.12.2017
автор: Наталія Ярема