---------------------------
Навесні Євгена послали в командировку у Дніпро. Як на крилах летів, бо крім службових справ на нього чекала довгождана зустріч із тітками Людою та Іриною і їх родинами. Зустрічали радо. Після смачної вечері розговорились за столом.
- Ну як тобі ведеться «на гражданці», краще, ніж у війську, сміючись, запитала Люда. Вона розраховувала почути у відповідь якийсь жарт, але, на диво, обличчя Жені спохмурніло. - Розумієш, Людо, психологічний момент звикання до мирного життя дуже складний. Там, в АТО, один раптовий артналіт, точне попадання снаряду – і гуд бай. Адже наші блокпости фактично є стаціонарними мішенями для сепарів. Тому психіка напружена до краю. Ти повинен чути, бачити, відчувати, контролювати обстановку щосекундно. Коли я був у госпіталі після поранення, вночі хтось пройде по коридору, і я вже не сплю – прислуховуюсь. Але найскладніше, це гамувати злість, що підкочує, коли бачиш, як здорові накачані мужики живуть тут безбідно і спокійно. Відкосили від армії, і вважають, що війна їх ніколи не торкнеться.
Відчуваючи, що ця тема болюча для Євгена, Людмила перевела розмову на інше.
- Женю, ти кажеш, що наприкінці року підеш на дембель. Є в тебе якісь плани на майбутнє? Ти колись розповідав, що, працюючи барменом, отримував похвали і навіть придумав новий коктейль. То, може, підеш у цьому напрямку?
- Так, Людо, плани на майбутнє грандіозні. По-перше, якщо одна дівчина згодиться вийти за мене – оженюсь. Хто вона – поки-що секрет. По-друге, візьму кредит і відкрию в Києві невелику кафешку. Працюючи в «Елькафі», я набув досвіду ресторанної роботи. Для свого кафе я вже й назву придумав – «Вулик». Воїнів АТО буду обслуговувати безкоштовно.
------------------
Спекотний літній день добігав кінця. Тьмяно-червоний диск сонця, ніби щойно витягнутий із розпеченого ковальського горнила, повільно сповзав за горизонт.
- Ну що там повар нам готує? – майже віршованим рядком проскандував Дмитро Демуренко, виходячи з бліндажа. - Через п’ятнадцять хвилин буде готово, шеф, радо відрапортував Олексій Андрєєв, який сьогодні був у іпостасі чергового кулінара. Хлопці вже кучкувались біля низенького, збитого зі снарядних ящиків столика. Хто на пеньку, хто на коробці з-під патронів. Серьога дістав із підсумка пляшку горілки.
- Відставити! – строго прикрикнув Оса. (Оса – це позивний командира, Володі Цірика).
- Командире, тут і по п’ятдесят грамів на брата не буде, ну що з нами станеться – прохальним голосом прогугнявив Сергій.
- Я ж сказав – не можна. Тебе і без п’ятидесяти грам уночі не добудишся. А з двох до шести ранку ти на чергуванні. Залиш до Спаса. У свята сепари кіпіш не піднімають, мабуть усі там п’яні, як чопи. Так, хлопці, давайте швидше вечеряти, бо панове з ОБСЄ працюють лише в одну зміну – з дев’ятої до шостої, а як тільки стемніє, бойовики починають обстріли. Вірніше, там навіть не бойовики. Розвідка повідомила, що на нашій дільниці фронту з’явилися курсанти російських артилерійських училищ. Їх по ротації підвозять, вони тренуються на живих мішенях, тобто на нас, а потім їм виставляють оцінки за точність стрільби. Так що хутчіш, а то отримаємо «привіт від братнього народу».
На столі вже парувала каша з тушонкою, хлопці відкривали банки з консервою і салатами. Учуявши запах їстівного, під ногами крутився пес із промовистою кличкою – Шкодник. Цю назву він отримав після того, як колись вихопив із киплячого казанка кусок м’яса з кісткою і чкурнув із ним у кущі. Раптом Шкодник напружився, усім корпусом повернувся на схід, нашорошив вуха і тут же, підвиваючи, стрімголов кинувся до бліндажа.
- Всім в укриття! Миттєво скомандував Оса. Хлопці зірвалися зі своїх місць, а в п’ятидесяти метрах від них гухнув перший вибух. Осколки і грудки землі прошурхотіли над головами. Уже в бліндажі Євген відчув, як колихнулась земля – другий снаряд ліг десь поруч. Вибухи лунали один за одним. Із бетонної стелі тонкими цівками сипався пил – суміш цементу і гравію. Хтось рахував: сімнадцять… вісімнадцять… дев’ятнадцять… Десь після тридцятого снаряду обстріл ущух.
- Всім до бійниць! Увімкніть тепловізор, бо через пилюку нічого не побачите – командував Оса. Хлопці приникли до амбразур.
- Бачу! Метрів за триста перед нами БТР і десятків зо два сепарів ховаються за бронею, далі ще один БТР. Кількість сепарів там не можу порахувати – далекувато.
- Женя, спробуй кулеметом відсікти піхоту від броні. А ви двоє візьміть гранатомети, проповзіть по траншеї метрів сто, там буде краще видно, і підпаліть БТР. І миттєво назад, бо вас накриють вогнем – крізь шум пострілів кричав Оса.
Євген скоріше інтуїтивно, орієнтуючись по звуку мотора навів свій РПК і дав довгу чергу. Через кілька хвилин гранатометники зробили своє діло – БТР запалав, освітлюючи все навкруг. Женя тепер уже прицільно поливав вогнем тіні, що металися поблизу вогню.
Декілька куль цвьохнули зовсім поряд. По ньому теж стріляли. Через деякий час перестрілка почала вщухати. Метрів за сімсот другий БТР бойовиків потихеньку задкував, мабуть сепари підбирали убитих і поранених.
- Ех, жаль, немає ПТУРСа, ми б і цього йо…ули, пожалкував хтось.
Оса рапортував по рації. - Напад відбили. Орієнтовно у них не менше 7-8 «двохсотих» і «трьохсотих». Знищений БТР. У нас один поранений.
Коли повністю розвіявся дим з пилюкою і настала тиша, Женя відчув страшенну втому. Перед очима все ще мелькали вогні автоматних пострілів. Подумав: слава Богу, живий! На цей раз пронесло. Обтерши з обличчя пилюку, не роздягаючись ліг у ліжко і майже зразу провалився в глибокий сон.
…Він крокував по пустій вулиці якогось міста. Спереду на зупинці розгледів дівочу фігуру. Це Юля, здогадався Євген, і прискорив крок. Вона стояла, така ж красива і тендітна, як і тоді, коли побачив її вперше. Ледь помітна посмішка блукала на її повних губах. Жодна дівчина не вабила його до себе так, як Юля.
- Виходь за мене заміж, тихо попрохав Женя. Юля подивилася на нього своїми іскристими зеленими очима і на хвильку примружила повіки. Мабуть, це мало означати «Так». Женя простягнув до неї руки, але в ту ж мить Юля, зупинка і вулиця розчинилися в сірому тумані. Женя здивовано покрутив головою. Він стояв у веранді свого сільського будинку. Відчув, що вдома хтось є. Попрямував коридором у залу, подивився на пустий дідів диван і зайшов у освітлену кухню. Там бабуся поралася коло плити. Вона підняла на нього свій ніжний і трохи журливий погляд. - Це ти, внучку? Жаль, що ми з тобою тепер довго не побачимось.
-Ба, зовсім не довго! У вересні відпустка, я обов’язково заїду на декілька днів – гаряче заперечив Женя. Бабуся схилилась над плитою, помішуючи щось у каструлі. Женя глянув на чорний квадрат вікна. За вікном була ніч…
Розплющив очі. Бліндаж. Хтось мирно похропує уві сні. Довгенько лежав, роздумуючи, що б міг означати цей сон. Коли вийшов надвір, уже сіріло. На дереві у лісосмузі несміливо цвірінькнула якась пташка. Із кущів пролунав тихий голос:
- Пригни голову, служивий. Снайпери не сплять.
Євген упізнав голос Тараса Кириченка. -Тарік, це ти в дозорі? – запитав. - Та я ж.
Сів на перекинутий пеньок. Закурив. На місці їхнього столу зяяла воронка від крупнокаліберного снаряда. На її краю із землі стирчав пробитий осколком розплющений
казанок. Навкруг валялись залишки непочатої вечері. Недобре посміхнувся – гарно вціляють російські курсанти! Прибіг ситий і веселий Шкодник, помахав хвостом і полащився на привітання. Ось така вона, війна, з гіркотою подумав Євген. Але доки ми стоїмо тут, на голови наших матерів і дітей не будуть падати снаряди.
Він кинув недопалену сигарету і пішов спати.
Замість епілога
З невимовним болем читаю скупі рядки фронтового повідомлення: «6 серпня 2016 року поблизу селища Кримське Новоайдарського району на Луганщині загинули, підірвавшись на ворожій міні-розтяжці, троє бійців 93-ї бригади ВСУ, молодші сержанти Євген Садовничий, Дмитро Демуренко та сержант Тарас Кириченко.»
Підлий і жорстокий ворог, що прийшов на нашу землю, обірвав нитку долі молодого хлопця з Полтавщини, вірного захисника України, умілого солдата, патріота, розумного і перспективного громадянина нашої молодої держави Євгена Садовничого. Указом Президента України Євген нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня, посмертно.
Світла пам’ять тобі, Женю, нехай Господь прийме і обігріє твою душу!
Поховали Женю у його рідному селі П’ятихатки, що на Кременчуччині. Провести Євгена в останню путь прийшли дуже багато людей з П’ятихаток, Рокитного і інших близьких і неблизьких сіл, а з Кременчука прибула ціла колона машин Автомайдану з ветеранами АТО.
Україна ніколи не забуде своїх захисників. Герої не вмирають!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764885
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2017
автор: Валерій Голуб