Вже досить кокаїну, щоб серце перестало боліти. Вже пройшло скільки часу, що варто сказати хватить. Та щось всередині й досі. Пече.
Бо слова стали ранити кулями. Я любила тебе, та більше не буду. Щоб вижити. Від болю можна померти.
Бо жахи ходять стінами, бо змії під шкіру лізуть. Мабуть, то все я. То я перестала вірити у кращі виміри. Від такого не вимолиш. Увесь гнів не випишеш. Не викричиш.
І спокій на крик зривається. Мабуть все так відбувається, коли розбивається моя планета. Моя душа забита твоїм мовчанням до смерті.
І замість німого вітаю. Я тебе не кохаю. Я тебе розбиваю. Іншу собі обіймаю. Й навіть щастя тепер не бажаю. Я більше тебе не пам’ятаю. Хто ти?
І ноти твої на серці вибиті. І пальці твої для моїх вилиті. Із сталі. Я тебе не пробачаю.
Ти зникнеш на вічність. Ти йдеш. А мені, чорт, а мені не хочеться дихати. І в цю секунду. Я дарую всі слова. Тобі. Без виходу. Під ноги кинуті тобі мої слова.
An.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763071
Рубрика: Присвячення
дата надходження 30.11.2017
автор: Сюзанна Мотрук