Було мені сім, здається, я ткнув ненароком в небо
пальцем своїм маленьким, щоб знати яке на дотик,
і руки мої, мов скелі, мов гори, мов Еверести
просили у неба щастя, і небо не було проти.
Було мені десь п'ятнадцять, я знову дивився вгору,
хотів був уже до висі, та пальцем не зміг торкнутись,
як зараз в очах - лиш відчай, я трішки зневірив в небо,
бо думав, воно тікає, і щастю вже не вернутись.
Було мені щось за двадцять, я вірний служник пустелі,
кидаюсь по різних дюнах, і погляд мій тільки прямо,
мені б лиш пів літри випить, щоб так не пекло у грудях,
і щоб хоч на зовсім трохи легше, спокійно стало.
Було мені тридцять вісім, сивіло моє волосся,
я - злий, невдоволений світом, а погляд мій геть поникнув.
Що сталось зі мною, небо? Я ж зовсім душею юний!
Де ділося моє щастя, чому я без тебе звикнув?
Було мені літ під сотню, я палкою сунув в небо,
а може усе ж дістану, а може воно вже близько?
І звідкись мені в отвіти "Старець, тобі буде щастя!
Не пальцем торкайся неба, а серцем торкнися висі!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763066
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.11.2017
автор: sudden.voice