Сів писати, тай гадаю:
Ці труди для чого?!
Все одно від цього мати
Не буду нічого...
Видавництва недосяжні,
Бо тисяч не маю.
В інтернет – ніби на вітер
Твори викидаю.
Хтось оцінками підніме
Рейтинги до хмари!
І це – все! Не сподівайся
Тут на гонорари!
А за те, щоб своїм хистом
Ми могли пишатись –
Дамо гроші, свої твори, -
Будуть друкувати!
І один примірник книжки
Пришлють в одні руки.
Це така винагорода
За всі творчі муки.
Чом це так? Невже поети
Не бажають їсти?
Чи їх десь поміж богами
Запрошують сісти
За столи, де самобранка
Накидала страви?
Невже на достойну платню
Не маємо права?
Ні газети, ні журнали
Для нас недосяжні.
Може, для багатих тузів
Не зовсім продажні?
Не вміємо дифірамби
Владарям співати
А хочемо своїх жінок
Віршем прославляти
Співаємо про Вітчизну,
Про рідненьку мову,
Про героїку військову,
Про синь волошкову...
Тож і маємо, що маєм:
Існування кволе.
Хоч серцями засіваєм
Поетичне поле.
Написав, от – все виплакав,
Тай знову за клаву!
Бо якщо буду ховати
Бідності отраву
І мовчати, коли часом
В нужді потерпаю,
То думки про цю безвихідь
Груди розривають!
Видно, буду жебраком я,
До самого скону,
Бо немає в Україні
Такого закону,
За яким за творчу працю
Поет платню має,
А Держава його право
Свято захищає.
четвер, 23 листопада 2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761952
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.11.2017
автор: dovgiy