Удосвіта , лиш схід забагрянів,
Коли люди ще спокійно спали,
На городі жіночка з дитям,
Вони неначе щось собі шукали.
Лице змарніле , чорне як земля,
Дитятко кволе , наче лебедина,
З ямок картоплю дістає маля ,
А мамі вже зігнутися не сила.
Кілька картопель в неї у відрі,
А очі заливаються сльозами,
-Синочку мій , дитя моє мале ,
Ми ще ніколи у людей не крали.
І вийшла з хати жінка , що город,
Лиш тиждень тому ледве засадила,
І глянула у очі збирачам,
Але не кляла їх і не сварила.
Вже не тікали бідненькі вони,
Змія голодна їх вже заморила,
Лиш спотикались по сухій ріллі,
Їх покидала вже остання сила.
І несла жінка з хати молоко,
Щоб ту дитину трохи хоч зцілити,
Картоплі дала , хліба , борошна,
І запросила в хату відпочити.
Вдячна мати за своє дитя ,
Моїй бабусі руки цілувала,
І вузлик , наче скарб, з продуктами взяла,
І на схід сонця з сином почвалала.
Бабуся довго їм дивилася услід,
Кінцем хустинки сльози витирала,
Господи , помилуй і спаси,
Для них спасіння в Господа благала.
А перед вечором вона ,
З-під лави горщик із лушпинням діставала,,
Й по кілька кидала в ямки,
Щоб земленька свята не пустувала.
Господь із неба бачив доброту,
Останнім із голодними ділилась,
І восени щиро віддячив ій ,
Картопля , як на диво уродилась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761757
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2017
автор: Калинонька