Чи то звикаю, чи незмога
Хоч щось змінити у житті,
Вже не та первісна тривога,
Переживання вже не ті.
Під вечір мовчки відпускаю.
Без поцілунків, без зітхань
І тільки завчено чекаю
Коли зблисне яскрава грань
Маю смарагд, що доля дала -
Розлук і зустрічей ланцюг.
Мажорних ланок в нім так мало
А смуток все сповив навкруг.
Ідеш у світ, де дощ та вітер,
Де холод сіє листопад
Повз яблуневі голі віти
І чи прийдеш коли назад?
Чому ідеш, немов тікаєш?
Немає вже привітних слів…
Чи й ти вже до розлук звикаєш?
А я, - так бачити хотів
Оці повиті смутком очі,
Ці пасма світлі над чолом,
Ці руки лагідні, жіночі,
Які тримали над столом
То чашку з чаєм, то тарілку,
То келих світлого вина,
Минає свято… мила жінко!
Без тебе я… і ти одна.
Чому ми так? Невже розтали
Всі почуття, мов перший лід?
Чи може, де надії мало,
Там на стежках холоне слід?
Гадаю мовчки свою думу
А на душі гіркий осад…
І в плащ із дощового суму
Закутався мій старий сад.
19.11.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761148
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2017
автор: dovgiy