Коли я пишу своєю кров’ю твої сни,
то відчуваю лунке хихотіння дзвінкого
дублера,
коли я змагаюсь зі старістю у сфері паперу
й пишу про майбутнє, відчуваю як гепає
гучний розум моєї апатії об скельце осіннього дерева,
його випаровуєш ти своєю посмішкою,
своїм поглядом,
тонким доторком пальців до моїх вуст.
Я повертаюсь усім тілом й притискаюсь
до твоєї спини,
мені холодно
й надоїдливо чути
як вітер виє,
немов сторожова собака,
вибльовуючи
демонічний спазм
власного голосу.
Я мовчу.
й ти завжди мовчиш.
Це риса
надприродності миті,
в яку завжди бачу тебе
мов примару кохання.
Я узалежнений і вільний
мов залежаний чистовик
у ньому пиши мовою пісні
моє ім’я
і повторюй наче молитву,
прикликаючи святих,
адже я вибита шибка в кімнаті
самотнього
адже я втрачена здатність
до гарячого волевиявлення.
Кинь у мене камінням, і скажи
«люблю»,
достатньо буде твого сміху, щоб
роздрібнити моє тіло на сотню шматочків,
наче дробовим зарядом.
Кинь у мене камінням, і скажи,
«люблю»,
достатньо буде твого сміху, щоб
роздрібнити моє тіло на сотню шматочків,
наче дробовим зарядом.
Кинь у мене камінням, і скажи
«люблю»,
достатньо буде твого сміху, щоб
роздрібнити моє тіло на сотню шматочків,
наче дробовим зарядом.
достатньо буде твого доторку,
щоб розбити дзеркало,
в якому я помираю
немічним скелетом
Жовтого спалаху.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759380
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.11.2017
автор: Immortal