І як оте страшне назвати,
Коли вмирає все село,
Всіх діточок втрачає мати?...
А дехто каже: "не було!.."
(Микола Плотніков)
Щотижня намагалася розпочати та й написати про ті страшні роки – зупинялася...Боляче навіть згадати, що перенесли наші люди у ті страшні 1932-1933 роки.
Хоча вже це і історична минувшина, та вона живе у пам"яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх скронях. Звісно, про ті роки я знаю з публікацій, книг, та розповідей своїх рідних, які жили у ті страшні роки. Я вже писала про те, що з сім"ї моєї бабусі вижили лише троє: сама бабуся, та їх дві донечки: найстарша Поля, в майбутньому моя мама, та найменша Варя, а семеро їх братиків і сестричок забрав голодомор. Сьогодні хочу повідати про страждання і муки молодшої сестри моєї бабусі Насті - Явдохи, яку ми лагідно називали бабуся Дуся! Жінка була веселої вдачі, працьовита, щира, доброзичлива, але з її очей ніколи не зникав смуток. Розговорити її про причини смутку було неможливо, бо її очі відразу сповнювались сльозами і печаллю. Моя бабуся Настя теж уникала розповідей про той страшний період їхнього життя. І тільки коли обох бабусь не стало про ті страхіття мені по частиночці розповіла моя мама Поля. Чоловік бабусі Дусі повернувся з Першої світової війни змучений і зранений. Народили чотирьох дітей, та тяжка праця, нестатки і каліцтво зробили свою справу чоловік помер ще до початку того страшного лихоліття. І залишилася Дуся з чотирма діточками від 5-и до 10 років. На той час у селян: і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. Свавіллю не було меж: гребли все: і сире, і сушене, і варене, та й сяке-таке взуття і одежу теж забирали до нитки. Отож і лишилася сім"я Дусі і гола, і боса, і голодна. Літом, восени виручала трава, акація, кропива, хоч якісь фрукти, а коли вдарили морози, доводилося ритися у замерзлій землі, щоб відшукати бодай примерзлий буряк, чи картоплину, щоб можна було зварити суп, та ні не суп, а якусь похльобку. У дітей боліли животики, вони стали схожі на скелети. Ще добре, що Дусині сусіди були бездітні і дядько Микола мав возика і конячину, тому йому вдавалося десь комусь щось підвезти, та й заробити чи то зерна, чи крупи, чи й картопельки, і вони скільки могли допомагали сім"ї Дусі. Але з часом заробітки в чоловіка зникли і голод дав себе знати і його сім"ї. Та якось хтось попросив його поїхати на залізничний вокзал, зустріти приїжджих гостей і тоді Дуся зважилась на страшний вчинок, вона попросила Миколу забрати і відвезти туди її діточок, думала може знайдуться добрі люди, та розберуть її діток і врятують від смерті. Миколі не дуже й хотілося це робити, але нічим іншим він уже не міг допомогти сусідці, тому він забрав, та й відвіз їх. Коли ж він виконавши замовлення повернувся додому, то дружини дома не застав, зате почув її несамовитий крик з двору сусідки. Швиденько побіг туди і побачив страшну картину, його дружина тільки-но зняла з петлі Дусю, яка втративши свідомість лежала на підлозі. Якось спільними зусиллями привели її до тями, та вона бурмотіла про те, що немає права жити, раз віддала хтозна куди своїх кровиночок. Микола зупинив її нарікання, велів одягнутися і йти до його воза, на незрозумілий погляд жінок пояснив, що поїдуть за дітьми, бо і в нього душа за них болить. Так і зробили. Та до станції вони й не доїхали, бо їдучи нараз помітили три маленькі дитячі фігурки, які непевною ходою йшли їм назустріч. Підібравши діток відразу ж запитали, чому їх троє, а не четверо. Найстарша тут же пояснила, що одну найменшу Марійку забрала тьотя, яка вийшла з поїзда на перон, та ще й їм дала по пиріжечку, тому у них і вистачило сили йти додому. Після цього сім"я Миколи опікувалася дітками та й самою Дусею. Так сусіди допомогли вижити Дусі і її трьом діткам. Дітки виросли, всього було у їхньому подальшому житті і радощів, і прикрощів, і вдач і не вдач. Були й цікавинки про які я якось напишу в іншій історії. Усе своє життя Дуся жила із біллю в душі і серці за свій проступок, що нічого не знала про долю найменшої донечки. Якось намагалася і розшукати, допомагав їй у цьому молодший брат Яків, який частенько їздив у післявоєнні роки до міста Миколаєва, а як пам"ятала Дуся поїзд у якому поїхала її донечка з незнайомою тіткою їшов якраз на Миколаїв. Яків ходив у якісь там установи по розшуку дітей, та слідів дівчинки не знайшов. Тому моя двоюрідна бабуся Дуся і бувала такою сумною. І хоч пройшли роки, і вже давно немає бабусі Дусі, та й її дітей, та живуть її внуки, правнуки і праправнуки, і вони, і всі ми повинні у ці скорботні дні схилити голови перед Світлою Пам"яттю наших рідних, та й усіх загиблих у той час безневинних людей. І запалити СВІЧКУ ПАМ"ЯТІ,ВІРИ, НАДІЇ. Це знак нашої Пам"яті,це вогник Надії на те, щоб таке ніколи більше не повторилося.
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо життєйське поле,
І не на день минущий – на віки!
(Борис Олійник)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759372
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2017
автор: геометрія