(Люблю сміятися із себе, бо не образиться ніхто.)
Набридло за столом сидіти,
аж спину муляє стілець.
Натхнення – ні́де правду діти –
звелося просто нанівець.
Вмощуся зручно на дивані,
зарившись в купу подушок,
помедитую у нірвані
і віршів настрочу мішок.
Ось лиш помрію ще хвилину,
зберу докупи всі думки,
в солодкі спогади полину
й перенесу їх на листки.
Думки вже у вінок плелися,
барвисті, як весняний цвіт.
Струмочком строфи полилися,
яких чекає цілий світ –
неперевершені, чудові,
в них – мудрість, сяєво, краса
і глибина у кожнім слові,
емоцій перли, мов роса!
А рими всі – на заздрість Zangu*,
(тепер він Grover* чи Grovér?)
Та кожен би поет позаздрив,
бо я – світило відтепер!
І так натхненно їх читаю! –
... що аж проснулась...
– Ніц нема!
Про що писала – не згадаю...
Затерпла в ступорі, німа.
Дивлюсь отетеріло в стіни,
на стелю... В голові – зеро,
нема ні проблиску, ні тіні,
паралізоване перо.
От, сон! От, вражая личина,
як розіграв ілюзіон,
видаючи брехню невпинну
за дарувань атракціон!
Отямилась...
І, враз, несміло –
натуру маю я гнучку –
слова проклюнулись невміло,
потроху зріли та мужніли
і – цмок! – я в Музи на гачку.
*– Zang, Grover – псевдоніми одного критика
8.11.2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759332
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2017
автор: Світлана Моренець