Колись я втону у фіалках
І міцно заплющу очі
І звуки світу в уламках,
Зм'якнуть, як сльози дівочі.
У світі тоді буде свято,
А я відійду ненадовго,
Крокувать я вже буду завзято
І швидко знайду дорогу.
Мене ніхто тоді не помітить
І там шукати не будуть –
Їм лиш сонечко ясно засвітить
І про мене всі вже забудуть.
А мені лиш того і треба,
Я на поле прийду до фіалок,
Така вже у мене потреба,
Я тут зустрічаю світанок.
Не з тобою, вже не біля тебе,
А тут, де фіалкове поле,
Немає вже в тому потреби
І немає у тому вже долі.
Я йду собі тихо по полю
І сонечко ясно світить,
Я тут відчуваю волю,
Її вже не важко помітить.
Пелюстки фіалок ніжні,
Що ту ніжність мені ще не дав
І сонця тепло якесь свіже,
Ти ніколи іще не жадав.
Пелюски закривають очі,
Що мені ти їх мав закривать
І не линуть вже сльози дівочі,
І немає кому рятувать.
Тут занадто мало повітря,
Все пахне фіалковим цвітом,
Вони ніжні і теплі, повір ти,
Як ми, як минулим літом.
Все затихло, немає вітру,
А у полі лиш цвіт фіалок,
Там втопилася дівчина літом,
Зустрічавши новИй світанок.
Колись я втону у фіалках
І закриють вони мої очі,
І звуки світу затихнуть,
Як затихли розмови дівочі.
Настане тоді лИше спокій,
Тебе забере собі доля,
А я підіймуся до неба
Пелюсткою синьою з поля.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758879
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2017
автор: Prosto Vilna