Слухайте, як Гаявата
В лісі постив і молився –
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
Спершу він для посту хижу
Збудував – вігвам у лісі,
Біля світлих Вод Великих,
В Час Весни – благий, безжурний,
В Листя Місяці поставив,
І, у маренні й видіннях,
Сім ночей і днів постився.
В перший день важкого посту
Брів він лісом густолистим;
Бачив оленя у гущі,
Бачив кролика у нірці,
Чув фазана Бени буркіт,
Чув він білку Аджідомо,
Що жолуддям торохтіла,
Бачив голуба Омемі,
Що у соснах мостить гнізда;
В зграї дика гуска Вава
На північний луг летіла,
Ґелґотіла з височині.
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день наступний свого посту
Понад річкою ішов він,
Брів він лугом Мускодеєм,
Бачив рис там Маномоні,
І чорниці кущ Мінаґу,
Полуничники Одамін,
Бачив аґрус там Шабомін,
Виноград виткий Бемаґут
на гілках старої вільхи,
що розлився ароматом!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
У день третій свого посту
Він над озером задумавсь,
Там де тихі чисті води;
Наму, осетра, він бачив, –
Бризкав той, немов намистом,
Був там жовтий окунь Сава,
Наче сонце під водою,
Бачив щуку Маскеножу
Й оселедця Окагавіс,
Й Шоґаші він бачив, рака!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день четвертий свого посту
Він лежав безсилий в хижі;
З ліжка із гілок та листя
Крізь приспущені повіки,
Повний марень та видіння,
Бачив дивні краєвиди,
Бачив блиск на срібних водах
І красу заходу сонця.
Бачив, як юнак підходить
У зелено-жовтих шатах
Крізь смеркання пурпурове,
Крізь красу заходу сонця;
На чолі вінок зелений,
А волосся золотисте.
Зупинившись на порозі,
Він дививсь на Гаявату
Довгим поглядом прихильним,
На лице його змарніле,
І співучим ніжним тоном,
Мов Південний Вітер в листі,
Мовив: «О, мій Гаявато!
В небі молитви почуті –
Ти моливсь не так, як інші;
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
«Від Володаря Життя я,
Друг людей Мондамін, сходжу,
Щоб тебе настановити,
Як старанням і трудами
Мати те, про що ти просиш.
Встань із ліжка, що з гілляччя,
Встань зі мною поборотись!»
Встав змарнілий Гаявата
Встав із ліжка, що з гілляччя,
Вийшов з мороку вігваму
В світло сонячне заходу
Й став з Мондаміном боротись;
Лиш до нього доторкнувся,
Як відчув відвагу в грудях,
Пульс життя, надію, силу,
Що пройшли крізь нерви й жили.
Тож удвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
І чим більш вони змагались –
Більш міцнішав Гаявата;
Вже пітьма на них упала
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Закричала криком плачу,
Криком голоду і болю.
«Досить! – вимовив Мондамін,
Сміючись до Гаявати, –
Але завтра в час заходу
Знов прийду тебе долати».
І він зник, що вже й не видно –
Чи то стік, як дощ стікає,
Чи піднявсь легким туманом –
Гаявата не побачив.
Лиш побачив, що немає,
Що лишив його самого
Біля озера в тумані,
Під тремтливими зірками.
А назавтра й післязавтра,
Як з небес спустившись, сонце,
Мов палаюча жарина
З вогнища Живого Духа,
В води заходу пірнало,
Знов Мондамін повертався
На борню до Гаявати;
Тихо, як роса приходить
Із незримого повітря
І в повітрі тане знову;
На землі лиш форму має,
Та невидима нікому
В мить приходу і відходу.
Тричі вдвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
Аж пітьма на них упала,
Аж Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Звучно крикнула голодна –
І прислухався Мондамін.
Він стояв стрункий, прекрасний,
У зелено-жовтих шатах,
Лиш пір’їни у волоссі
Дихання тяжке гойдало
Та рясні краплини поту,
Мов роса, з лиця стікали.
Закричав він: «Гаявато!
Мужньо ти боровсь зі мною,
Тричі ти боровсь зі мною,
І Владар Життя це бачить,
Дасть тобі він перемогу!»
І сказав він, засміявшись:
«Завтра день борні останній
Буде днем останнім посту.
І мене ти переможеш.
Тож зроби для мене постіль,
Так, щоб дощ мене воложив,
Так, щоб сонце завжди гріло;
Шати скинь зелено-жовті,
Пір’я витягни з волосся,
Положи мене у землю
І землею вкрий пухкою.
Стережи мій сон – щоб черви
І бур’ян не розбудили,
Щоб крук Каґаґі неситий
Не зближався до могили,
Тільки ти приходь до мене,
Поки сам я не прокинусь
Й не піду у сяйво сонця».
І так мовивши, він зникнув;
Спав спокійно Гаявата,
Та чув голос Вавонайси –
Голос жалібний дрімлюги,
Що сиділа над вігвамом;
Чув дзюрчання Себовіші –
Так стрімкий в’юнкий струмочок
Розмовляв із темним лісом;
Чув гілок тяжке зітхання,
Що гойдалися невпинно
В подихах нічного вітру.
Чув усе він у дрімоті –
Дальній шелест, сонний шепіт;
Спав спокійно Гаявата.
Посту сьомий день почався –
У вігвам прийшла Нокоміс
З їжею для Гаявати
І з плачем йому казала,
Що його погубить голод,
Що цей піст йому смертельний.
Та він їжі не торкнувся,
Лиш сказав їй так: «Нокоміс,
Почекай як сонце сяде
І пітьма впаде довкола,
Як Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Закричить з боліт безлюдних –
Скаже нам, що день скінчився».
Плачучи, пішла Нокоміс,
Йшла й жаліла Гаявату,
Що утратить він наснагу,
Що цей піст йому смертельний.
Він же ждав із нетерпінням,
Поки явиться Мондамін,
Як до сходу ляжуть тіні
На ліси і на долини,
Як впаде із неба сонце
Й попливе в воді на захід,
Мов лист осені червоний,
Що упав і мчить з водою,
Що упав і йде в глибини.
Глянь же! Ось Мондамін юний
Із розпущеним волоссям,
У зелено-жовтих шатах,
З довгим пір’ям у волоссі,
Став і кличе від порога.
І з вігваму напівсонний,
Змучений, блідий, та мужній,
Вийшов сміло Гаявата
До Мондаміна боротись.
Перед ним все закрутилось,
Ліс і небо захитались,
Сильне серце в грудях билось,
Наче осетер у сітях
Б’ється, щоб порвати ниті.
Мов обруч вогненний, сяйний,
Палахтів червоний обрій,
І здавалось – за змаганням
Сотня сонць спостерігала.
Раптом на зеленім лузі
Сам лишився Гаявата –
Тяжко дихав від напруги,
Весь трусився від знемоги;
Перед ним лежав без руху
Неживий юнак патлатий –
Шати рвані, пір’я м’яте –
Мертвий в сонячнім заході.
Переможний Гаявата
Викопав в землі могилу,
Зняв з Мондаміна одежу,
Повиймав пом’яте пір’я,
Положив його у землю
І землею вкрив пухкою.
Тут Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Десь із пустищ невеселих
Закричала криком плачу,
Криком болю і страждання.
Повернувся Гаявата
До вігваму, до Нокоміс,
Бо сім днів тяжкого посту
Вже для нього закінчились.
Та те місце не забув він,
Де з Мондаміном боровся;
Не забув і не покинув
Місце, де лежить Мондамін
Під дощем і сяйвом сонця,
Де одежа й пір’я блякнуть
Під дощем і сяйвом сонця.
Дні і ночі Гаявата
Сторожив його могилу –
Розрихляв над нею землю,
Від комах і зілля чистив,
Глумом відганяв і криком
Каґаґі, круків монарха.
Поки аж перо зелене
Із землі наверх не вийшло,
А за ним багато інших,
І ще Літо не скінчилось,
Як прекрасна кукурудза
В пишних мантіях стояла,
З довгим золотим волоссям;
В здивуванні Гаявата
Закричав: «Та це ж Мондамін!
Друг людей усіх, Мондамін!»
Він гукнув стару Нокоміс
Та Іаґу, вихваляку,
Показав їм кукурудзу,
Розказав про мари дивні,
Про борню і перемогу,
Про безцінний дар народам –
Їм навік це буде їжа.
А пізніш, коли вже Осінь
Довге листя пожовтила
І зернини соковиті,
Мов намисто, затверділи,
Він зібрав початки стиглі,
Обідрав засохле листя,
Як з суперника зняв шати,
В честь Мондаміна дав Свято,
Щоб дізнались усі люди
Про цей дар Живого Духа.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
5. Hiawatha’s Fasting
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758440
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2017
автор: Валерій Яковчук