Був звичний день, таких – немало.
Додому він прийшов з роботи…
Дружина стіл сервірувала –
Щоденні клопоти й турботи.
Рішуче взяв її за плечі
І глянув якось дивно в очі…
Вовтузився надворі вечір,
Змішавшись з темрявою ночі…
«З тобою хочу розлучитись!» -
Його слова, як вирок долі!
І поглядом вже не зустрітись –
Не вистачає сили волі.
«Чому?» - її німе питання
Так і лишилося відкритим…
У відповідь – його мовчання
І її розпач: «Як же жити?»
Ніхто вечері не торкнувся.
Вона схолола, як кохання…
І аромат смачний не чувся,
Лиш чулися її ридання.
Він розумів її невтішність,
Та що ж, коли любов минула.
Вже інша пробудила ніжність
І звичний світ перевернула.
Щоб не здаватись зовсім підлим
І трохи згладити провину,
Він дав угоду їй на підпис –
Залишив дім їй і машину.
Вона угоду розірвала
І викинула за вікно…
І знову плакала, ридала,
Бо світ, як те страшне кіно.
Шматки угоди розлетілись,
Додолу вітер їх змітав.
Як мрії, об життя розбились.
І хто ішов, їх в бруд топтав.
***
Він не страждав, не хвилювався,
Вона ж бо стала вже чужа.
Лиш за роками побивався,
Було їх справді дуже жаль.
Тих двадцять довгих років спільних
Тепер для нього, як тягар.
Хотілось скинути, і вільно
В любов летіти, як до хмар!
***
А вранці він листа побачив.
І там – розлучення умови:
Вона усе йому пробачить,
А він призначить термін новий.
Щоб місяць ще разом прожити,
Благополуччя вдаючи.
Щоб сина звісткою не вбити,
Ще й іспити – одна з причин.
І ще…В день їхнього весілля
Її носив він на руках.
І от тепер вона просила,
Щоб цілий місяць було так.
***
З моменту нового кохання
Стосунки були на межі.
Хоч залишалась спільна спальня,
Та жили люди там чужі.
То ж, після довгої перерви,
Несе дружину на руках…
Незвичний стан лоскоче нерви,
І дивний хаос у думках.
Захоплені аплодисменти –
Така реакція у сина.
Непередбачені моменти –
Щаслива усмішка дружини.
І він лише відчув бентежність,
І сум’яття, і фальш, і біль…
Але майбутня незалежність
Була вже, як досяжна ціль.
***
Та з кожним днем вже легше було
Цю роль придуману зіграти.
Та в грудях щось пекло й тиснуло –
Те, що не можна розгадати.
В ті риси, що були кохані,
Щодня вдивлявся мимоволі.
В ті очі, що враз стали тьмяні
Від відчаю, образи й болю.
І незахищеність, довіра,
Бентежили його щораз.
І дивна легкість її тіла,
Що відчувалась кожен раз…
І ось упав з очей серпанок!
Ось чому легке її тіло.
Помітив він в черговий ранок,
Як вона схудла і змарніла.
Стояла біля шафи тихо
І собі одяг підбирала.
А він помітив, що на лихо,
Одежа завелика стала.
І тут він рухом несвідомим
Погладив рідне вже волосся.
Й до болю почуттям знайомим
У грудях серце зайнялося.
Він притиснув її до себе
Й підняв легеньке її тіло…
Вже місяць сплив, й нести не треба –
Угода втратила вже силу.
Та в серці все перевернулось…
Пішов до іншої, тієї.
Сказав, щоб все скоріш забулось,
Не кине жінки він своєї.
Ну, а дорогою додому
Багато думав про життя.
Чому, піддавшись «его» злому,
Ми топчем справжні почуття?
І не буденність тут буває
Виною краху почуттів,
А те, що люди забувають
Значимість кожного в житті.
І він, окрилений коханням,
Розкішний їй букет купив.
В листівці написав признання,
Прощення щиро попросив.
І обіцяв до дня останнього
Її носити на руках…
І з непідробним хвилюванням
Летів додому, наче птах.
Та ждала тут його новина –
Страшна й жорстока, як життя.
В лікарню відвезли дружину,
Й там смерть забрала в небуття…
***
Вона була смертельно хвора…
І поки він літав між хмар,
Жила на самоті із горем,
Несучи мовчки свій тягар.
І знаючи про неминучість смерті,
Все ж турбувалась про родину.
І хоч судилося померти –
Від стресу захистила сина.
Зусиллям волі наостанок
Сім’ю свою все ж врятувала.
І сину в пам'ять образ мами
В коханні й щасті залишала.
І приклад люблячого тата,
Й турботливого чоловіка.
Не зможе син інакшим стати…
Обом урок життя – довіку!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757819
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2017
автор: ЮНата