Самотня хата пусткою вже диха…
Ще так недавно дихала життям.
Від безнадії опустилась стріха,
І призьбі вже давно нема пуття…
Вже рік відтоді, як погасли вікна-очі,
Бо господиня подалася за межу…
І тільки ночі, літні і зимові ночі
Старе подвір’я вірно стережуть.
Лиш в тих шибках залишився відбиток
Німого суму і застиглої сльози…
То він туманом сивим вранці випав
І впав на трави краплями роси…
А син обмочить ноги в травах-росах,
Не впізнаючи мамину сльозу…
Не знаючи, чому такі п’янкі покоси,
Й за що тепер він полюбив сільську красу.
Не знає він, чому так важко очі звести
На те німе і тьмяне вже вікно.
То ж погляд її зболеного серця…
А скільки ж днів надіялось воно!
Чекала й виглядала свого сина –
Найближчу й найріднішу їй людину.
Надіялась побачитись, зустрітись,
Думками і любов’ю поділитись…
Та не знайшлося часу для матусі –
Сімʼя, робота, власні діти, друзі…
Тепер вже син тут садить сад…
Чому ж він не зробив це рік назад???
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757476
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.10.2017
автор: ЮНата