Ну ось і побачила світ уже третя збірка громадянської поезії . Це продовження спілкування з читачами поетичним словом про те, як Україна пробуджувалася "Сполохом", пройшла через "Горнило" під час Майдану і тепер стала на "Герць" з запеклим ворогом, це розповідь про двобій між добром і злом, любов до України, любов через героїзм і самопожертву, надії і розчарування та роздуми про те, що повинні змінити ми в собі і в державі. В мене були сумніви, що набереться віршів на третю збірку, адже ця війна на сході України спустошує і вимотує душу. Але ці трагічні і водночас героїчні події не могли не знайти відгук в серці і не вилитись поетичними рядками. Тож в цю збірку ввійшли поезії написані впродовж трьох останніх років війни з Московією*, які розміщені в хронології їх написання. А війна триває вже четвертий рік і кінця її не видно. Так, так. Війна з дикою, оскаженілою, звірячою Московією, яка зберегла в собі всі риси середньовічної Орди.
Це війна за Україну. Московія хоче заволодіти не тільки нашими землями але і душами. Для цього вона задіяла такі сили і ресурси воєнного, економічного, інформаційного і політичного характеру, які оцінюються в мільярдах доларів. Тож потрібно розуміти, що там , куди прийде руССкій** мір, не залишиться нічого українського. Тому потрібно закарбувати собі в голові одну дуже важливу річ – Московія ворог. Ворог завжди і в усіх формах та при усіх владах та режимах. Ця формація є нашим онтологічним ворогом. Тобто таким ворогом з яким не можна домовлятися ні про що. З нею не можливе примирення, позаяк відсутнє поле для домовленостей. Або ми існуємо як Україна, або як фейкова автономія в тілі Московії. І інших проміжних варіантів просто не існує.
Та незважаючи на тисячі вбитих та скалічених, пропалих безвісти, навіть на четвертому році війни в нас офіційно проводиться Антитерористична операція. Звісно, українські політики у своїй риториці дуже часто використовують словосполучення «російсько-українська війна». Але ось документального статусу цієї самої війни немає. Тому не дивно що в нас частина населення не визнає Московію агресором та навіть бере участь в московських телепередачах, звідки поливає Україну брудом. Саме з цієї частини населення формується ворожа п’ята колона. Вони навіть не дуже ховаються, але правоохоронні органи їх чомусь не помічають, так як серед них є теж чимало прибічників нашого ворога. Саме тому ворожа агентура почувається як вдома, безкарно вбиваючи патріотів та підриваючи військові арсенали.
Здавалося, що побачивши лицемірство та підступність ворога, його підлість та жорстокість і що однією з причин та основних елементів цієї війни є мова, наш народ мав би на кінець прозріти та почати спілкуватися рідною , українською. Це найлегше і найпростіше і водночас найсильніший удар по планах нашого ворога. Але цього не сталося. Що це – дурість чи байдужість? Мабуть, що все разом, а ще відсутність самоусвідомлення та патріотизму. Як втовкмачити цим українцям, що спілкуючись мовою агресора на роботі і в побуті, в соціальних мережах, вони мимоволі сприяли розв’язанню цієї війни, смертям та кровопролиттю. Адже саме мова є основою існування нації і держави, а вони порушили ці основи.
Не можна бути байдужим, терплячим і толерантним в питанні мови. Не можна терпіти мовне хамство від держслужбовців та і від продавців, офіціантів, касирів, кондукторів і т.п.. Ви ж не прийшли до них додому. Але ми змовчимо, стерпимо. Якби хоч кожний десятий з нас зробив зауваження і поставив вимогу щоб спілкувалися з ним українською, щоб вони відчували нетерпимість, так як це десятиліттями відчували ми і ще продовжують відчувати українці в ворожому московськомовному середовищі.
Саме через питання розвитку, захисту та поширення української мови розгорілися пристрасті після прийняття Закону «Про освіту». Вперше за історію незалежності на законодавчому рівні розширюються обсяги навчання українською мовою в державних і комунальних навчальних закладах, де навчання ведеться мовами нацменшин. Та саме це викликає неабиякий спротив наших сусідів. Усі сусідні держави зробили в останні десятиріччя усе, аби асимілювати українську меншину на своїй території. Україна нічого не забороняє і не закриває, а лише посилює статус своєї державної мови. Давайте будемо відвертими: не йдеться про мову, а йдеться про приховані територіальні претензії. Саме ці сусіди виношують плани розчленування України, що вже робилося в недалекому історичному минулому. Прийшов час покласти край цьому мазохізму, коли ми самі фінансуємо створення анклавів та сепаратизм.
Складно боротися за українізацію,національну культуру і мову,коли в державі майже весь інформаційний ресурс -телебачення, газети, журнали, книги, радіо , інтернет, кінематограф – ворожий. Злодійська влада, яка править Україною вже четверть віку, хоче опустити народ до свого дебільного рівня, тупих серіалів і дурнуватих шоу, які власники каналі влаштовують для куплених ними політиків, а також розуміння того, що красти це не тільки нормально, але і добре. Саме тому кожного божого дня і години на всіх ефірах ми бачимо злодіїв в галстуках, продажних політологів, які щосили доводять, що ці злодії і є державними діячами. І вони на всіх рівнях держави аж до самого верху. Тому і так важко боротися зовнішнім ворогам, маючи ще і внутрішніх. А злодії та корупціонери, наділені державними повноваженнями, захищені депутатськими мандатами, завдають не меншої шкоди чим ворожа агресія.
Що змінилося в державі за чотири роки після Майдану? Чим вінницькі кращі донецьких? Це змарнований час. І війна не може бути виправданням відсутності та затягуванню реформ. Навпаки, вона повинна була бути їх каталізатором. Назвіть хоч одну вдало проведену чи завершену реформу. Та навіть розпіарена реформа патрульної поліції зведена нанівець, адже на керівних посадах в поліції залишилися старі корумповані кадри. У своїх кріслах залишилися судді і прокурори, паркетні злодії-генерали, керівники державних та місцевих органів влади. Та мало того, навіть ті, хто організовував референдуми на Донбасі, підтримував сепаратизм, далі залишаються мерами міст та містечок. І це в умовах війни з Московією! В якій державі таке можливо? У владі люди з подвійним, потрійним громадянством, процвітає рейдерство та корупція, росте інфляція, знецінюється національна валюта, мільйони українців їдуть на заробітки за кордон і вже ніколи не повернуться в Україну, а так звана державна еліта думає лише про своє збагачення та збереження злочинної влади.
В Україні немає проукраїнської еліти, еліти за українським духом і патріотизмом. Звідси всі наші негаразди і біди. А все через нашу терплячість, наївність, доброту, байдужість і дурість. Якими вона може бути, коли ми обираємо за гречку, віримо популістам і брехливим обіцянкам та голосуємо ногами, а потім посипаємо голови попелом, що не тих обрали і виходимо на Майдани щоб змінити владу. Ми маємо діячів, які десятиліттями перебувають в політиці і лише змінюють партії та посади. А ми все сподіваємося, що після чергового перетасування цієї шулерської колоди , на цей раз вже не випаде шістка. Але випадає! Там інших просто немає!
Цю ситуацію може переламати лише наша активна громадянська позиція, нетерпимість і небайдужість та патріотизм. Адже наділені саме такими рисами прості українці, яких на передовій назвали добровольцями, а в тилу волонтерами, зуміли зупинити і зірвати плани Московії по розчленуванню України. І це зробила не влада, а звичайні не байдужі українці, патріоти.
На превеликий жаль ті хто насправді любить Україну, її патріоти, в політику не йдуть! Вони йдуть на барикади і на фронт! Тож нам треба змінити цей вектор руху і саме такі люди повинні прийти в політику та зробити Україну українською. Влада повинна постійно перебувати під пильним поглядом і тиском суспільства та розуміти, що прийдеться відповідати не тільки за свої дії, але і за бездіяльність. У цьому ми повинні бути наполегливими і жорсткими, а по відношенню до ворогів навіть жорстокими і немилосердними. По іншому цю війну та боротьбу за Україну не виграти.
Решту моїх роздумів з приводу інших болючих тем нашого життя Ви знайдете в моїй поезії. Це мої думки і можна з ними не погоджуватись, але саме так я бачу сьогоднішню Україну, відчуваю її біль та тривоги. А хочу бачити її сильною і квітучою і народ, який впродовж віків виборював свою державу і захищав свої землі на це заслуговує.
* Петро І своїм указом змінив назву Московії на Росію лише в 1721 році, та це не змінило її суті. Вона так і залишилась Московією, спадкоємницею Орди.
** Пишу це слово саме та, через СС, що є символом фашизму, а в цьому випадку його продовження і різновиду – рашизму (від слова Раша). Адже саме такою є ідеологія сучасної Московії.
Мирослав Вересюк
27.10.2017 р.
М. Вінниця
Анотація до збірки «Герць»
Громадянську, патріотичну поезію, таку поезію, щоб зачепила душу і серце читача, можна написати тільки тоді коли вона йде з душі і серця автора. Може здатися, що вона занадто різка та емоційна, але з огляду на весь трагізм і героїзм боротьби, вона є відображенням сприйняття автором цих драматичних подій.
Вона пробуджує і надихає та є гучним закликом до боротьби та перемоги і справді нікого не залишить байдужим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757377
Рубрика: Патріотичні вірші
дата надходження 27.10.2017
автор: Мирослав Вересюк