Знов сам на сам в своєму ложі,
Веду свій монолог душі.
Я вже звільнитися не можу
Від вулканічності віршів.
У підсвідомості, спонтанно,
Враз виникає викид слів.
І так доладно все та гарно,
А як занотувати сів
Та записав… помилуй, Боже!
Аж сором взяв! Оце-то так!
Таж так писати кожний зможе,
Хоч в словотворі не мастак.
Якось невиразно та сіро…
Весь час за втраченим журба…
В коханні кволий та несмілий…
Та психологія раба,
Який без клітки, - у неволі
Свого старого почуття,
Все кличе із нізвідки Долю…
Навіщо кличе?.. для життя?!
Яке життя?! Та схаменися!
Кохання, часом, та ж війна…
Коли ж ще досі не женився,
То в тому лиш твоя вина.
Бо серце жінки – це фортеця,
Яку не візьме боягуз.
Вона того прийме до серця,
Хто по життю – козирний туз.
А ти хто є? Мужик чи баба?
Отож! Дай відповідь на це.
На мур фортець не лізе слабий.
А як Поет? Його слівце
Повинне бути як та зброя:
Дволезогостре та влучне.
Він має бути лев собою,
Забути про всілякі «не».
І брати приступом твердині,
Які б не встали на шляху.
Кохання тема не єдина:
Їх он аж скільки у мішку!
Дістань хоча б оту, - зелену:
Там щось про наспіви дібров,
Про цвіт квітнево-черешневий
В який пірнає серце знов.
І знов все єство молодіє;
І знов п’янке вино душі
На підсвідомість тихо діє,
Щоб в думці визріли вірші.
Ще можеш взяти про дороги.
Згадаймо їх стрімкий потік:
То під колеса, то під ноги,
То наче мрії, звіддалік,
За горизонт незримий кличуть,
Щоб зміг поет не раз пройти
По хвилях золотого жита
А в них негадано знайти
Красу-дівчину у віночку
З волошками в її очах,
Щоб знов летіли дні і ночі
Під гру розкрилля на плечах.
13.10.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756068
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2017
автор: dovgiy