Не сміти назвати вголос смерть на ім'я,
Не вміти казати про Тебе в минулому часі.
Що значить "немає Тебе", коли все ще є я?!
Реальності, наче капризне дитя опиратись,
Ховатись від болісних власних думок і вагань,
Чіплятись за знаки, як край рятувального кола,
Плекати насіння приречених сподівань,
Звикати до чорної сукні і слова "ніколи"...
Прийнявши життя, ми смерть прийняли by default.
Стрибнули у вир, сподіваючись щиро на чудо,
Без жодних інструкцій і довгих нудних передмов -
Так просто, навгад, "Бо ми не титани - ми - люди".
Ведемо свою боротьбу за життя - за життя
І, часом, собі відчайдушний чинимо спротив.
І знов усередині гнівається дитя:
Бо нащо це все? Для чого? Чому? А що потім?
Іти, поки йдеш: підноситись, падати, йти
І дихати, дихати жадібно, на цілі груди!
Тут кожен прийшов, щоб певного часу піти,
І жодних "але", Бо ми ж не титани - ми люди
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755656
Рубрика: Присвячення
дата надходження 16.10.2017
автор: Kalisto