Наступного дня Володимир був чорнішим від хмари. Син народився дуже слабким і знахарі ні на хвилину не відходили він немовляти. Дівчина не підпускала чоловіка до себе, не дозволяла його заходити в покої.
- Добрине, - воєвода підійшов до сумного племінника, що сидів у своїх покоях. – Я страшна людина! Через мене постраждав мій син, розумієш?
- Володимире, не карай себе! – відповів той. – З ним все буде добре…
- А як же Рогніда? Ось-ось в Києві буде Анна – що я їй скажу?
- Нехай дитя з матір’ю одужають і ми їх поселимо окремо від тебе. Тут, неподалік, є невеличке селище, де вони зможуть жити.
- Предславине? – спитав. – Я пам’ятаю, як подарував його княжі, щойно та народила Ярослава з Предславою… Тоді ще була жива княгиня, котра раділа онуці…
- Так вони будуть поряд і ти зможеш бачити їх, навідуватися до селища.
- Твоя правда, дядьку! – посміхнувся. – Ходімо зі мною, я хочу нарешті взяти сина на руки.
- Як ти назвав його?
- Позвіздом. Як бога погоди. Він народився тоді, коли була гроза, а над Борисфеном з’явилася веселка.
Поки дружина спала, князь взяв на руки хлопчика. Дитина ледь-ледь посміхалася, важко дихаючи. Довкола чоловіка стояли знахарі, котрі трималися за голови, дивлячись на слабе дитя.
- Він дуже слабкий… - прошепотів один з-поміж них. – Боги допомагають йому, раз немовля досі живе.
- Позвізд може померти? – тривожно спитав Володимир.
- Такі діти не живуть. – взяв маленького на руки. – Йому та його матері потрібен спокій, князю…
Чоловік, опустивши голову, вийшов геть. Добриня пішов за ним слідом. Князь став на балконі та вдивлявся в далечінь: десь там була наречена, котра з дня на день повинна була бути тут, на Горі. Весь вечір дядько з племінником не заходили до хоромів і розмовляли очима, не сказавши ні слова.
- Князю! – гукнув головний знахар.
- Що трапилося? – злякався. – Кажи, не мовчи!
- Мені шкода… - опустив очі. – Ваш син пішов до Нави.
Добриня завмер на місці. Він хотів якось підтримати Володимира, проте той зайшов до хоромів, нічого не сказавши. Всю ніч чоловік сидів під дверима покоїв князя, бо знав, що той не спатиме. Він згадав, як вперше взяв на руки сина Малки, як купив його у Росі, як забирав до Києва.
Тієї ночі чоловік так і не зімкнув очей. Він то ходив по хоромах, то стояв на балконі, то дивився у вікно. Ніхто не міг утішити Володимира, як і ніхто не був у силах повернути його сина назад.
- Ти розплатився за всі мої гріхи, Позвізде… - прошепотів, дивлячись на зорі. – Я знаю, що ти зараз десь там, дивишся на нас з неба… Мені шкода, княжичу, що так трапилося. Хто ж бо знав, що колись таке буде… Як би я міг передбачити – ніколи б не покликав ту царівну сюди, я би все кинув до біса! Нехай у пеклі горить моя мрія! Нехай я страждатиму потім, а не ти! – перехрестився. – Господи! Чому ти не дав моєму синочку пожити? Навіщо ти його забрав? Якщо я – грішник, і ти хочеш мене покарати – змилуйся над немовлям! Забери мене, а не його!
Після довгої молитви та розмов з небом, князь нарешті ліг і задрімав.
У хоромах почулися тихі кроки. Хтось ніжно та повільно йшов до княжого ложа. В темноті були видні обриси Рогніди, що тримала в одній руці ножа, з метою вкоротити колишньому чоловікові віку. Вона нахилилася над ним, замахнулася і Володимир вмить відкрив очі. Він схопив її за руку і та кинула зброю долу.
- Рогнідо! – скрикнув.
- Ненавиджу тебе! – прошипіла та. – Ненавиджу! Ти… Тобі місце серед мертвих!
- Спинися! – підвівся. – Ти щойно підняла руку на правителя!
- Правителя Пекла! Ти згинеш, Володимире, немов роса на сонці! Ти помреш у пекельних муках, ти страждатимеш, проситимеш помилування – Бог тебе не почує, відвернеться… Настане твій час, князю!
- Не чіпай матір! – між чоловіком і молодицею став маленький Ізяслав. Він пильно вдивлявся батькові у вічі і грізним голосом приказав:
- Не піднімай на неї руку!
- Ізяславе, княжичу, йди-но спати… - промовила Рогніда.
- Ти – поганий! – крикнув батькові. – Я не люблю тебе!
Вперше за всі роки життя з Рогнідою, Володимир відштовхнув її від себе. Жінка впала долу, а чоловік зачинив за собою двері. Ображена плакала, стискаючи у руці ножа. Маленький Ізяслав притулився до неї. Князь же поспішив геть з хоромів і, мов лань, вискочив надвір.
- Володимире! – почув крик і підвів очі: то Рогніда плакала, дивлячись у вікно. – Будь ти проклятий, Володимире!
Князь важко задихав і присів на ґанок. До нього підбігли холопи, що налякалися за правителя. Чоловік підвів очі.
- Замкніть княгиню Рогніду у своїх покоях і не випускайте, допоки я не скажу! – гримнув. – А княжича відведіть до його покоїв!
Ті лиш кивнули і поспішили до будинку.
- І Добриню покличте, щойно зійде сонце! – продовжив.
Всі його думки заполонив учинок колишньої коханої. Як вона посміла підняти на нього руку? Як знайшла сміливість? Невже нечистий спокусив її це вчинити?
Вранці, щойно зійшло сонце, Добриня був у великій залі. Разом з грізним Володимиром очікував на інших бояр, власне з якими правитель хотів порадитися, як йому вчинити з Рогнідою.
- Князю… - почав Добриня. – Вона посміла піти проти Вас, але…
- Я повинен її стратити. – сказав сухо. – Рогніда намагалася вбити мене!
- Чи не краще закрити її у якомусь хоромі? – спитав один боярин. – Раз і назавжди.
- Та ні… Вбити! – гримнув інший.
- Але вона мати дітей князя! – перебив третій. – Шкода її.
- Досить! – не витримав Володимир. – Наче на ринку торгуєтесь!.. – зітхнув. – Скажіть краще: вбити чи помилувати?
- Я б помилував. – продовжив Добриня. – Не забувайте, як вона стала Вашою дружиною… Скільки горя перенесла…
- Так, воєвода правий! – загуділи бояри. – Правий!
- Краще проженіть її. – кивнув дядько.
- І куди вона піде? – сказав другий боярин. – Їй йти нікуди…
- За неї заступився княжич Ізяслав. – сказав князь. – Немов збожеволів – кинувся на мене і почав гнати від матері…
- Тоді відправте їх до їхнього родинного міста. – кивнув Добриня. – І буде наче б то в засланні, й місто закріпиться за вашим княжичем, правитиме там.
Володимир підвівся над боярами і посміхнувся: думка дядька йому була до вподоби. Він поспішив до покоїв Рогніди, щоб сповісти її про від’їзд на північ.
Рогніда сиділа на своєму ложі, обіймаючи старшого сина. Хлопчик нахнюпився і грізно, наче батько, дивився на двері. Князь поспіхом зайшов і, не підходячи до дружини, прогримів.
- Ти поїдеш геть звідси. – глянув їй у вічі. – Завтра же! Діти зостануться тут, зі мною! Я не дозволю тобі їх бачити та чути, ніколи!
- Ти не посмієш так вчинити зі мною… - промовила.
- Завтра ти поїдеш до Полоцька. – сказав дружині. – Через декілька літ приїде Ізяслав до тебе. Будете правити разом.
- Я поїду з матір’ю! – сказав хлопчик. – Завтра же!
- Це була твоя воля, синку… - відповів. – Вранці вас не повинно тут бути.
Рогніда мовчки взяла сина на руки та вийшла геть. Володимир сів на край ложа та важко зітхнув: тепер він не засне.
Вранці донька Рогволода, поки дітвора спала, ніжно поцілувала кожного та вийшла з покоїв, востаннє глянувши на нащадків. Разом з нею ішов Ізяслав, тримаючи матір за руку. Князь побачив, як Рогніда, одягнувшись у чорне, пішла в сторону сіней. Він вийшов до неї і намагався спинити, проте та мовчки відштовхнула його. Її карі очі були повними болю, а вуста – німими.
- Рогнідо… - промовив. – Пробач… Я…
- Бережи дітей. – сказала сухо. Далі, не сказавши ні слова, пішла геть. Ізяслав спинився, подивився на батька, кивнув йому.
- Прощавайте, князю!
- Ізяславе, мій княжичу… - підійшов ближче. – Бережи тебе Господь!
- Нехай Він Вас береже! – махнув рукою. Тепер Володимир зрозумів, що назавжди втратив одного сина.
Жінка стала перед каретою і востаннє кинула оком на Гору: такою вона пам’ятатиме її до кінця своїх днів. Рогніда сіла до карети і син поспішив до неї. Коні швидко рушили геть і вмить сховалися за воротами.
Чоловік глянув удалечінь і важко зітхнув. Його болю не було кінця, але колишній улюблениці було ще гірше: вона залишила дітей і поїхала до рідного міста, без можливості виховувати дітей, окрім Ізяслава.
- Прибула імператриця Анна! – промовив Добриня, щойно зайшовши до сіней.
- Привези її сюди. – мовив сухо. – Я підготую все для зустрічі.
- Правителю належить самому зустріти її. – відмовив. – Володимире, інакше кінець угоді.
- Нехай іде все до біса! – гримнув. – Через цю бісову віру я втратив свою родину!
- Але ти ще можеш все врятувати. – поплескав по плечу. – Рогніду не повернеш, сина також… але у тебе є ще діти, які прагнуть жити у кращих умовах, які мріють бути вартими свого батька! А імператриця народить тобі ще не одну дитину, які, дай Боже, стануть спадкоємцями Русі.
- Ти поїдеш зі мною. – змінив своє рішення князь. – Скажи холопам, щоб приготували обід, накрили столи та… підготували дітей.
Подув легенький вітерець. Володимир Святославович важко зітхнув, знову кинув поглядом на Борисфен і повільно, не поспішаючи, пішов до баского, якого підготували холопи.
***
Двадцять восьмого липня 988 року Володимир охрестив Київську Русь. Він стояв над Борисфеном, дивлячись довкола. Ліворуч стояли діти та дружина Анна, праворуч – Добриня та найвідданіші вої. Князь глянув на своїх нащадків, і поглядом перехрестив їх. Він погладив двійнят по голові і притулив до себе.
До річки людей зганяли сотнями, там їх і охрещували. По воді плили язичницькі ідоли, яких князь наказав знищити. У небо здіймалися стовпи диму від спалення тих же божків. Люди проклинали князя, ненавиділи його, проте йшли до святих берегів, де їх чекали священики.
— Бачиш, бабусю, я охрещую Русь, як ти й хотіла. Я тепер також християнин, я тепер богобоязливий чоловік. Чуєш, як над Києвом дзвонять дзвони? — оглянувся довкола. — Он там, на пагорбі, я поставлю храм… І там поставлю, і там… — перехрестився. — Господи, прости мені всі мої злодіяння… — знову перехрестився. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь.
Сонечко освітило Київ. Князь, полегшено зітхнувши, спустився до річки, щоби ще раз зануритися, щоби ще раз прийняти Христа до серця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754820
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2017
автор: Ольга Плай