В заду́мі, гортаю сімейні світлини
і телепортуюсь в далекі роки...
Ось фото – найперше – моєї дитини.
– Привіт, янголятко! – торкаюсь руки,
а там – світлий Боже! – ті пальчики милі,
немов у Дюймовочки-крихти, – малі...
І ніжість щемливі накочує хвилі,
підхоплена ними, пливу, як в імлі,
крізь ночі безсонні, повз пам'ятні віхи:
ось – зубчик найперший, а тут – перший крок,
від першого слова так мліли од втіхи,
що радість, напевне, сягала зірок.
Згубилася лялька – і слізок озерце,
обдерла колінця – і знов полились
струмочком окропу на мамине серце...
Чи буде спокійним воно, хоч колись?
Траплялися, зрідка, непослух, пручання
і таткова кара – заслання в куток.
Та це вже – садочок і в школі навчання,
де кожен із нас свій проходив урок.
Росла наша доня, а з нею – тривоги,
вже час самостійні шукати путі.
Рішуче долола затори й пороги,
тож місце достойне знайшла у житті.
Ти болі й хвороби уміло гамуєш.
З жіночою чуйністю і співчуттям,
поранені душі батькі́вські лікуєш,
рятуючи діточкам їхнім життя...
Кровиночко рідна, ти нам – нагорода,
безцінний прекрасний дарунок Небес.
Як гілка старого козацького роду,
ти вистоїш всюди і з нами,.. і без.
А дехто не хоче дітей. І без риску
й мороки шукає розваги в житті.
З тобою я взнала любов материнську,
а це – найсвятіше з людських почуттів.
Що просять батьки для єдиної доні?
Здоров'я, кохання, життя без проблем.
І дякують Богу за щастя в долоні,
аби не втекло в небеса журавлем.
Ти – мама і жінка, і доня. Хоч нині
життя в нашім краї – не мед, не єлей,
та, попри тривоги і втрати, і кпини,
примножуй достойні чесно́ти Людини.
Будь Примою, доню, у кожній з ролей!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754794
Рубрика: Поетична мініатюра
дата надходження 11.10.2017
автор: Світлана Моренець