Поема
Вечірній промінь тільки кане
У дивні обшири Творця -
В нічній пітьмі Вельзувел стане
Бентежить розум і серця
Ще недоторканих пороком
Під невсипущим Божим оком
Плеяди юнаків та дів
Спокусою дерев плодів,
Чий смак покуштувавши Єва,
Й Адама звабила, дієва, -
За що Всевишній їх обох,
Як справжній, мудрий педагог,
Пустив на землю, щоб трудами
Вони спокутували в драмі
Житейських негаразд свій гріх,
І щоб було їм не до втіх.
Пізнавши тонкощі лукавства
Вигнанці з Благодаті Царства,
Забувши горя відчуття,
Пустили в світ своє дитя,
Щоб в виконання заповіту,
На нього схожими, як квіту,
Було людей на цій землі -
Такому для всіх них житлі.
А як додумався Учитель,
Єдиний в світі небожитель,
Не маючи подоби в тім,
Створити жінку - над усім
Неперевершену красуню,
Таку собі людську мамуню,
Безпосередньо щоб вона
В один і той же час одна,
Як пташка в домі клопотала
І побуту лад придавала,
І наповняла все теплом, .
Комфортом, світлом та добром.
Дітей плодити не втомлялась
Й про них постійно піклувалась
Від крику первістка її
До дня закату у житті.
Нестатки всі, як раб терпіла
І хрест покірності носила,
Гріха як вічную печать
За знаттєлюбну з віку стать.
За куховарством та горшками,
За живністю і пряж мотками,
За вихованням дітвори
Та з мужем деякої гри,
Завжди була і мастериця,
І граціозна, як цариця.
І чоловіку не по-за
З'являлась , як гнучка лоза,
Лицем - біліша горностая,
І тілом здобним, як в Данаї.
Та йще, наперекір всьому,
Завжди подобалась йому.
А пестощами любострастя,
Чуттям суцільнішого щастя,
Екстравагантністю ерот,
Стелила б шлях йому у грот:
У цей куток - чертог комфорту,
Для любощів - немов курорту,
Де зграя гострих почуттів
Бентежить дух чоловіків
Та так, що їх лишає розум -
Чуття таке, що під наркозом
Вони знаходяться в той час
В жіночих пастках різних ласк,
Що ними Гея одарила
Жінок - і їхні це вудила,
Якими цей славетний рід
Веде мужчин всіх до бескид,
Як стадо здатливих баранів
За допомогою обманів.
А їм верзеться інше щось:
Що їх привів в нірвану хтось,
Й вони, як первістки творіння
Та й ще свого зарозуміння,
Себе вважають панівним
У світі видом й ревно цим
Завжди піклуються завзято,
Та так, що жінка в них прим'ята,
Без права вимовить й словця
Супроти диких примх самця.
А речуть що його уста -
Суть откровення Божества
Й обов'язкові для усіх,
На душу щоб не брати гріх.
А похідна з його ребра
Безглузда жіночка-раба,
Приречена усе життя
На нього, як на відкриття,
Дивитись та тримать закони
(Народів різних забобони)
Легенд із Біблії, Корану
І зводів іншого дурману,
Трактуючи її талан:
Це знати, хто у неї пан.
Вона ж у нього кокетуха,
Грудасто-повна сміхотуха,
Як іграшка для всіх утіх,
Його щоб ублажати хіть.
Притім у вірності подружжю
Була надійна в жар і стужу;
І навіть в подумках своїх
Мужчин не мала знать чужих -
Не то, за цю ось мелодраму,
Попасти можна і у яму,
В якій неввічливий народ
Її заб'є без перешкод.
А перелюбник цей відомий
Й мазунчик долі вікопомний
Почне шукати аромат
Нових чуттів в красі дівчат,
Та у відлюдді буде здатним
До забуття розкошувати
В обіймах нової крові,
Допоки хватить сил своїх.
Хоч будь він з виду Квазімодо,
Умом - осміяним народом,
А ще із комплексом бридких,
Не так важливих, як дурних,
Манер, привичок і замашок
(Щоб не було про них і згадок) -
Він хоче з комплексом цих вад,
Без зайвих будь-яких завад -
Цнотливим володіть дівицтвом,
Хоч називати це каліцтвом
Його ума ще задарма -
Бо бісових це сил пітьма.
Адже вся сила злого духу,
Як надокучлива та муха
Ятрить усе його нутро
Так хитро, мов той біс в ребро:
То видива в снах зображає,
Як він вродливиць оголяє
Й смакує голизною їх -
Такою збоченністю втіх.
То, прищепивши дух геройства
До ницого його вельможства,
Скоріш кидають в вир війни,
Де він, без почуттів вини,
Бездумно гарбає, вбиває
Й жінок нещасних покоряє,
Насиллям звершуючи акт,
Шаленому розгулу в такт.
А потім трунком напоївши,
Як треба розум замутивши,
На стійкість витримку його
Вивчають, ще й слова арго.
Бо молох кожної війни
Без Вакха - друга сатани,
Як та любов без поцілунку,
Бо порознь - плачуть "друзі" лунко,
А разом - наче благодать,
Їх шлюб як бич - що йще додать?
Він стільки викосив народу,
Залишивши сиріт без роду.
Та що йому до всіх цих бід,
Коли ума зхолонув й слід -
Він розчинився в алкоголі,
Не стало в нього й крихти волі -
Зостався тільки грізний рик
Та дикого оскалу лик.
Так зрілих літ проводить час свій,
Без клопотів за шлях хвилястий,
Наш недоладний ловелас,
Хоча пора йому вже лаз
Знайти в життя для нього гідне,
Бо може статись що загине -
І він з законною жоною
Вирішує знайти спокою.
Жона, як острів в океані,
Коли команда корабля,
Пошарпаная в урагані,
Почула з щогли клич: "Земля" !
Полуживі та напівтрупи
Повзуть на берег із "шкарлупи"
Подалі від блукань усіх -
Безпутних в молодості втіх.
Їх вабить твердь. Вже остогидло
Друзякам зріти в п'яне рило
Й рутинним часом поділять
Подруг нежданих, завалящих,
В житті розбещенних, пропащих -
Не вік же їх задовільнять.
Скрізь воду, вогнь і мідні труби
Пройшовши, мов скрізь зла заруби,
Почати з чистого листа
Їм захотілось неспроста
Своє життя, бо надоїло
Тинятися, як той мудило,
По світу без якихсь турбот
Про свій сімейності оплот...
Край вогнища кровинки-дому
Струмить дим отчого полону.
Яке блаженне в нім життя,
Мов в стані самозабуття.
Безгрішна, як дитя жона,
Що в казці вірная княжна,
Хвилюється, убита горем, -
Не спить, не їсть -все ходить морем,
Вдивляється у кожний бік -
Звідкіль приплине чоловік?
І ось - о диво, грім небесний!
Посеред дня на лоні хвиль
Він, мовби жданий гість почесний,
Причалює хтозна звідкіль.
В жоні ні злості, ні докору -
Лиш здивування у очах:
Це він, гульвіса, так, без спору -
А держиться, як падишах.
Із гідним виразом гримаси,
В бажанні витримать фасон,
Він з уст не вимовля ні фрази -
Від неї жде низький поклон.
Йще, щоб сповідалась поштиво:
Цнотливий як тримала піст
В житті без нього, та правдиво,
Бо відповість за хибний зміст.
Але ніхто не мав підстави
При зустрічі із ним хоч раз
Його уїдливо знеславить
І виставить це напоказ.
Забути й дітям не давала,
Що є отець - сім'ї глава:
Його портрет все цілувала
І, тато, тато, повторяла
Як дорогі усім слова.
Його підозри, з часом скромно,
Усунулись, як грізний сон.
Її дбайливець безсоромно
У ліжко рветься, як на трон.
Він хоче знов зацарювати
Й довести: влада - боротьба,
Не дати їй засумніватись,
Хто господин, а хто - раба.
Та всі даремні хитрування
Його лукавого ума;
Мистецтвом волі гальмування
Вона зробилася німа.
Мов зради не було ніколи,
Цинічних вибриків, погроз,
Негідних лайок, злих уколів,
В яких він справжній віртуоз.
Була би хоч одна проблема -
Сама наложниця гарему
І та б згоріла від стида,
Узрівши, як вона гойда
Своїми пишностями дзвінко,
Та так, що збуджує в нім стрімко
Душевний жар, а з ним і хіть,
Що неспроможний він узріть
Як попадає в казку сну,
Де бачить рідкісну весну:
В устах її чарівні речі -
Пісні пташиної малечі;
В очах - відвертість почуттів,
А тіло - аромат лугів.
Спокусливий вогонь бажання,
В якому здогадка ясна,
Збудив у ньому сподівання -
Пройшла відчудження війна.
Його чванливості погорда
Переливала через край,
Грудину розпирала гордість -
Хоч ти йому наступну дай.
Він неосяжне, ба, осяжним
Зухвало хоче мать сповна,
Щоб голоском своїм привабним
З святою втіхою вона
І слух, і серце потішала,
І з придихом йому шептала:
"Мій милий, славний, дорогий,
Я - плоть твоя, ти ангел мій.
Коли тебе побачу - млію,
Я стримувать чуттів не вмію,
І лихоманить всю мене
Без тебе, сонечко ясне.
Ти відвернешся - умираю,
Ти усміхнешся - воскресаю.
Ти найдорожчий в мене клад,
Який дає життю заряд.
Тобою дихаю, страждаю
І долі іншої не знаю.
Ніхто тобі - лиш я одна
До гроба вірная жона".
А він - монстр волі злої крові,
Нахмуривши сердито брови,
Без зайвих, як на то розмов,
Умом ширяє в висі - мов,
Сентиментальні ці промови
Йому проїлись - він в розмові
З самим Зевесом про дуель -
І злинути, як журавель,
На сам Олімп він завжди марить,
Й ніхто йому в цім не завадить,
Щоб наодинці з ним зустрітись
І як Титани теж схреститись,
Та неодмінно, що в цей раз
Проб'є його триумфу час.
Закоханий як дурень в славу,
Йому б очолити державу.
А йще він силиться судить,
Яким би зараз був цей світ,
Якби Русь, замість Візантії,
Рим похрестив - були б події
Інакші. Все було б не так -
Сказать вірніше: перетак.
Отак він в небесах літає
І плинність днів не помічає.
Життя ж - як талая вода
Стікає в землю, а за нею
І наш герой тропою тею ж,
Спустився до царя Аїда.
Була співуча панихида.
А на поминках всяк хто знав
Його в житті земнім, згадав,
Яким він був вітцем прекрасним,
Жоні - коханим мужем сласним,
В компанії у будь-якій
Був, як завжди, у доску свій
(Небіжчиків шанують честь,
Й ніхто не скаже про безчесть).
Яким він був завжди у ділі? -
То зовсім я не ставив цілі
Конкретний образ розгорнуть,
А лиш в штрихах подати суть
Того, що бачу я незручним
У вчинках мужиків - відсутні
У кого розум, й совість спить,
А їх таких не полічить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754604
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.10.2017
автор: Володимир Кабузенко