Та ми завжди здіймали руки.
В надії, в благості, в розпуці.
В бажанні жити, та науці...
Але, над нами... завжди круки.
Ширяють крила чорні, в хмарах,
Та крик... немовби скрежетання,
Та перекресленне волання,
Що все, даремно, гине в сварах.
Що Неньо квилить день у день.
Та риє знову злість могили,
А степах вовки завили.
Та ніч рядном накрила гень.
Калина стала чорна ... Сварка
Знов розбуялась... воля спить,
Та тільки поголос скрипить
Та горе наливає чарку.
Яка гірка ота наливка,
Що мій народ щораз глитає,
Та ще в щось вірить та не знає
Що в колесі згинає білка.
Та я, чомусь, ще вірю в щастя,
І що калина зацвіте,
Що згине піна, та зійде
Нам наше сонечко в напасті,
Що Україна розцвіте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753460
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.10.2017
автор: Dema