[b]Надворі дощ, соплі та слякоть.
Я не міг уявити, яким в майбутньому стану.
Зовні я грубий, но всередині м’якоть.
Хто би подумав, що до неї пристану?
Мій світ зник ще в дитинстві.
І тепер ми повинні приймати все як є.
І яке би не було бідне мамине материнство,
Вона з сльозами дивиться на лице моє.
Сьогодні гроза і завтра вона буде,
І люди прикулись всі по домам.
Пройде пару днів, її ми забудемо.
І знову всі з нор... І знов по сто грам.
І знову на Місяці дощик піде,
Коли бідні студенти стоятимуть просто.
В них немає грошей і живуть вони ніде.
Олігарх живе сам і сотні хат у нього по росту.
Я хотів би піти звідси кудись.
Но кругом білий штучний туман.
І ми пси на прив’язі. Не стій ти, борись!
А хто побореться, бідний чи наркоман?
Боротимусь я, і без допомоги,
Піду і скажу всім «серам» багатим.
Шановні, ви теж люди, не боги!
Но кінець очевидний. Я сяду за грати.
Скажіть чому так неправильно все?
І чому моя мама так часто тут плаче?
Я не проживу довго, як Дюрасел.
Мені тут не раді, і завтрашнього дня я не бачу.
Надворі йде дощ, соплі та слякоть,
Но дощ змиває бруд і сміття.
Я грубий кругом, я вичавив м’якоть.
Мене ніхто не згадає, пішов в забуття.
І згадав я усе, усе що забув.
Згадав які в неї красиві ті очі.
І я тут ніхто… І ніде я не був…
Забув я усе… І дні ті і ночі. [/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751140
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.09.2017
автор: Stuk