А жити – треба
А жити – треба. І з життям ужитись...
Даючи славінь долі і життю,
Стомився – можна трішки зупинитись...
І – знов босоніж увійти в стерню!
Якими ще шляхами нам пройти,
Щоби один до одного дістатись...
І щоб твоєй руки не відпускати
І зі своєї стежки не зійти...
*
Ми – разом... у потязі з вічною назвою «Доля»:
Купе, провідник і, доволі набридлий вже чай...
Стукочуть колеса, немов те зерно у стодолі.
І так невідомо, хто знов на пероні нас буде стрічать...
А очі – синіють і щось розпашілись долоні...
Вдивляємось разом в весняну оту голубінь.
Хоч осінь навкруг...і такі посивілі вже скроні...
Ще кличуть лелеки в лелечу свою далечінь!
Жасминовий чай шепотів про квіткові затоки,
і ночі жагучі й корсарові мрії ясні...
І... десь зовсім поруч... лунають притишені кроки,
І ...так доторкнутись неважко іще до нової весни!
Вокзал у вікні... і коротка зухвала зупинка...
По душах розлито терпкий, ще незвіданий щем...
Співає-всміхається в серці натомлена скрипка,
Кохає-жадає, і янгол щасливий присів на плече.
Не знаємо Завтра, та є уже спільне Сьогодні...
Можливо, з тобою б – життя обіруч нам пройти...
Зриваю стоп-кран і лечу в невідому безодню!
Від спогадів...квітів...від тебе...й нової...біди...
...Стрибок! А цей вовк народився буть білим!
І кров закіпала в тенетах пульсуючих вен.
Осінній перон...і я падаю просто в обійми
Ласкавих таких і близьких мені вовчих рамен.
І висохнуть сльози, світитимуть знову зірниці –
Всміхнулось минуле, і світло в майбутнє прийшло.
Так вовк самотинний зустрів самотинну вовчицю
Щоб стало їх Двоє... і ніч їх взяла під крило.
©Тетяна Прозорова 07.08.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750959
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2017
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)