Минуло майже сім років.
Володимир проснувся серед ночі. Вже не першу ніч у сні він бачив княгиню Ольгу, що так прохала його хрестити Русь, виконати її мрію, яку вона не встигла зробити при житті. Минуло майже двадцять літ, як її не стало – щоночі вона приходила до онука. Старші брати також снились йому, проте рідко. Він ніколи не відчував своєї провини перед ними, як і перед батьком, яких провідав сина всього два рази. Найдивнішим для чоловіка було те, що він ніколи не бачив у снах свої матері, про яку йому завжди розповідав Добриня. Князь хотів її побачити хоча б раз.
Його названої матері Предслави не стало рік тому. Вона занедужала, після чого довго боролася з невідомою хворобою, ліків від якої не мали кращі знахарі Києва. Всі останні дні чоловік ні на мить не відходив від жінки. Поряд з ним був його дядько Добриня, який намагався допомогти племіннику. Він же тривалий час, після смерті Ярополка, був найближчою людиною, з якою спілкувалася стара княгиня. Вона розповідала йому про свою молодість, своїх синів, своє життя, часто згадуючи Святослава, до якого з часом і пішла. Її смерть залишила велику рану в серці доброго воєводи, який, здавалося, знайшов своє щастя на старості літ. Після того гридь поїхав до Новгорода, лиш час від часу навідувався до столиці. Але Володимир, спостерігаючи за душевними переживаннями дядька, оженив того на молодиці Оляні, яка стала матір’ю трьох його дітей: Зоряни, Богуслави та Мала й невдовзі мала подарувати чоловікові четверту дитину.
Володимир сів на ложе та глянув на Рогніду, що спала поряд. Його улюблена дружина подарувала йому шістьох дітей, яких він гаряче любив. Їй уже було за двадцять, коли інші його жінки були йому ровесницями. У неї були такі ж гарячі карі очі, довге чорне волосся, бліда, ніжна шкіра. Він не знав, чи кохає її та чи коли-небудь кохав. Її добрий, покірний характер завжди був йому до вподоби.
Його гордістю був найстарший син Вишеслав, від варяжки Олави. Малфріда та Адель також подарували йому синів, але їх він не зміг так щиро полюбити, як дітей Рогніди. Також його хвилювала доля Святополка – сина Ярополка, що зростав без матері. Колись князь подарував Юлії Родень, де полюбляв відпочивати її покійний перший чоловік Святополк. Дівчина прожила там дев’ять місяців, але померла, народжуючи сина. Хлопчик був дуже схожим на свого батька, якого нікого не знав. Чоловік розумів, що повинен опікуватися племінником, бути для нього не лише родичем, але й наставником, учителем.
- Володимире… - прошепотіла жінка. – Ти не спиш?
- Як бачиш, мила. – нахилився до дружини. – Ти чому прокинулась?
- Знаєш, я побачила уві сні свою бабку. – заплющила очі. – Марію… Вона щось казала про Бога, а потім заплакала… Князю! – сіла. – Чому вони приходять до нас з того світу?
- Княгиня Ольга також приходить до мене, Рогнідо. – відповів. – Вона хоче, щоб я хрестив Русь: як я це зроблю, якщо не маю підтримки? Якщо люди не вірять у Творця? Силою?
- А Візантія? – спитала. – Невже вони не допомагають тобі?
Тут князь замислився. Його жінка була права, знала, що потрібно робити. Колись він чув про те, що з християнами можна домовитись про підтримку, але з однією умовою – породичатись. Його доньки були дуже малими для того, щоб виходити заміж, як і сини, для того, щоб одружуватися. Єдиним виходом було одруження з сестрою імператора – Анною, про яку йому розповідали купці з-за моря.
- Моя розумниця… - обійняв Рогніду. – Тепер давай-но спати – скоро світанок.
- І ти знову кудись поїдеш. – зітхнула. – Кожного разу, коли я просинаюся у твоїх покоях, то не бачу тебе.
- Я – князь… - відповів чоловік. – Ти це знаєш, тому…
- Я не хочу миритися з цим! – прошипіла. – Сім років я правдою і вірою є твоєю дружиною, народила тобі сімох дітей і сподіваюся, що їх буде ще більше. Я у тебе прошу лишень одне: зустрінь хоча б один ранок зі мною!
Володимир зітхнув і гаряче поцілував улюбленицю. Він чудово розумів її почуття, але не міг нічого вдіяти: кожного ранку, не зважаючи ні на що, він їхав то на полювання, то займався державними справами. У нього не було часу для дівчини, як би він цього не хотів. Навіть для дітей він не міг виділити жодної хвилини.
Світанок непомітно підкрався до Києва. Коли перші промені сонця застрибали по щоці князя, той підвівся і тихо, щоб не розбудити Рогніди, вийшов геть. Молодиця так і спала, ще не знаючи про те, що її чоловік знову не виконав її прохання.
Він відразу ж зустрів Добриню, який стояв у сінях, покірно кивнувши головою. Чоловік декілька днів тому навідався до столиці.
- Дядьку, - промовив князь. – Потрібно поговорити. – оглянувся довкола. – Це дуже важливо та… таємно. Ніхто не повинен знати про цю розмову.
- Ходімо. – кивнув чоловік. – Пішов у сторону великої зали. – Там ніхто нам не завадить.
Володимир стояв то біля вікна, то біля престолу. Воєвода довго та мовчки слухав племінника, киваючи головою.
- Я не знаю, як мені бути, дядьку. – продовжив. – Вже не першу ніч княгиня Ольга приходить до мене, просить охрестити Русь. А хто я такий, щоб її хрестити? Я – язичник, всього лиш.
- Тоді й сам хрестися, князю.
- Тиждень тому я скликав представників різних релігій до Києва: кожна з-поміж них по-своєму цікава, проте, коли я знову почув про християнство, то твердо вирішив: бути йому тут! – сів на престол. – Ти знаєш, де я можу хреститися?
- Хіба що у священика Григорія. – відповів. – Він тут давно, але… Вже досить старий, ледве ходить. Мене беруть сумніви, що він тебе охрестить. Вже нездужає. Але, можливо, порадить кого-небудь, хто зможе це зробити.
- Покличеш його до мене?
- Покличу, проте він може не прийти. – похитав головою.
- Як посміє ослухатись мене? – здивувався. – Я – князь, він повинен…
- Князю, я ж кажу: він майже не ходить.
Володимир нахнюпився, наче мала дитина. Не хотілося йти до священика, але іншого виходу він не бачив. Чоловік вірив Добрині, знав, що той завжди щось гарне радить. Григорія князь пам’ятав з дитинства: той часто приходив до бабки Ольги поговорити. Також він поважав і її синів, але найбільше сумував за християнином Улебом.
- Нехай запряжуть мого баского: сам поїду до нього. – промовив нехотя. – І нехай холопи хліба візьмуть багато, вина… Вгостимо старого.
Григорій жив неподалік від церкви Святого Пантелеймона, збудованої ще Ольгою. Його будиночок поріс мохом та бур’яном, подекуди прорізалася виноградна лоза та цвіли жовті, білі та рожеві мальви. Стежка туди була добре протоптаною, адже поряд знаходилася криниця, звідки частина жителів Гори брала воду.
Власне там і спинився Володимир. Підійшов до хатчини поважно, як годиться князю, та постукав у двері. Їх відчинив згорблений священик, що поріс сивою бородою аж до пояса.
- Князю, яка честь! – прохрипів.
- Вітаю, Григорію. – глянув на Добриню. – Відпочинь-но, дядьку. – знову перевів погляд на старого. – Поговорити потрібно.
Священик вклонився і пропустив правителя до свого бараку. Зайшовши в середину, чоловік спинився і оглянувся довкола: таким він пам’ятав житло, де народився і підростав. Тільки старі, подерті ікони надавали шарму цій хатчині. Володимир сів на лавицю і зітхнув, а навпроти, коло столу, сів і Григорій.
- Князю, радий Вас вітати! Вгостив би чимось, але бачите – немає що й до столу поставити. – забідкався.
- Чому ти, Божий слуга, злидні маєш? – здивувався. – Свого часу княгиня Ольга тебе обожнювала, забезпечувала.
- Так, покійна була чудовою людиною! – сплеснув у долоні. – І допомагала мені не абияк. Але Ваш батько був проти моєї віри, тому я й живу тепер у цій хатчині, таємно проповідую Христа.
- Але ж багато хто у Києві підтримує тебе.
- Їхня віра занадто слабка, щоб стати головною. – заперечив і похитав головою.
- Я хочу з тобою це обговорити. – посміхнувся. – Бачив багато людей, що сповідують різні релігії, але твоя – особлива. Колись, будучи дитиною, не раз чув про неї, тим паче, княгиня Ольга виховувала мене у цьому дусі.
- Чому тоді ти, праведний муже, не йдеш за Богом? Чому до свого серця пускаєш всяку погань, а не даєш світлу істини потрапити до нього? – почав питати у князя. Очі Володимира вмить забігали.
- Я хочу піти за Богом, отче. – кивнув головою. – Але як?
- Хрести Русь. – махнув рукою Григорій.
- А ти допоможеш мені?
- Як доживу до цього дня, то стану до допомоги. – посміхнувся. – Маю двох синів, що мені завжди допомагають, але вони тепер поїхали геть з Києва, кажуть, до Херсонеса.
- Я допоможу тобі повернути їх, а ти допоможеш мені… - прошепотів і підвівся та поспішив до дверей. – Ходімо, Григорію, я тобі дарунки привіз.
- Ви вже зробили найкращий дарунок! Слава Творцю, Ви послухали Його! – підвів руки до неба. – Але князю, Вам потрібно взяти справжній шлюб перед Богом.
- Візьму. – ствердив і вийшов на вулицю.
Добриня швидко познімав мішки з коней і поніс до хатчини. Володимир спинився коло свого швидконогого і замислився. Взяти шлюб? Але з якою з-поміж жінок? Адель він не любив, як і Малфріду, Олава хоч і була його першою дружиною, але він неї йшов холод. А Рогніда… Так, це улюблена жінка, проте…
Всю дорогу до хоромів ці думки не давали йому спокою. Лиш у своїй спочивальні він нарешті зміг забути про все: Рогніда ще досі дрімала, рум’янець прикрашав її лице. Князь схилився над нею і ніжно поцілував.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750117
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2017
автор: Ольга Плай