Син Малки і Святослава підійшов до Києва. Місто було величним, як і багато років тому: син Предслави правив гарно, проте не зовсім мудро, поступово знищуючи плоди правління предків.
На двох берегах Борисфена розляглися невеликі поселення. І там, понад ними, найвище до неба була Гора, котра також розрослася. Володимир пам’ятав зі свого дитинства величні дерева над річкою і в підніжжі княжого двору, котрі тепер або ж висохли, або їх зрубали. Він глянув у бік хоромів, які були збудовані ще його бабусею: саме там зараз жила княжа родина. «Збудую нові» - подумав князь. Він завжди мріяв мати власні, великі палати, не з дерева, а з найміцнішого каменю, який би зміг витримати будь-яку непогоду чи навалу супостатів. Ще юнак мріяв мати величезну родину, яка жила б разом з ним, ділила горе та радість з князем.
На одному з берегів Борисфена розташувався варязький табір. Кияни відразу помітили його та перелякалися не на жарт, оскільки ворожі шатра означали неминучий бій. Яскраві, високі вогнища пророкували: «Йде Володимир, князь новгородський, на Київ».
Володимир сидів на березі річки, спостерігаючи за Горою. Він ясно бачив, як там всі метушаться і гриді масово покидають її, спускаючись до берега річки та розбивають табір. Ярополка не було, як і його найвірніших воєвод, котрі завжди супроводжували князя. Володимир бачив і свій колишній дім; йому здавалося, що з вікна котрого раз у раз виглядала засмучена Предслава. Звісно, Гора була не зовсім близько і в темряві важко було щось розгледіти, проте серце казало: «Там твоя мати, князю!»
Ярополк налякався не на жарт: він чудово знав, що варязьке військо — одне з найсильніших у всьому світі. Князь боявся підходити до вікна, щоб не бачити їх — сильних, озброєних до зубів. Київський правитель сховався у своїх хоромах і носа не показував. Коло своєї дружини поставив чимало гридів: а раптом брат захопить її у полон?
Якось вранці Володимир покликав до себе Добриню. Чоловік не приховував тривогу через цей похід, тому виглядав стурбовано.
— Знаєш про Блуда, дядьку?
— Того, що служить Ярополкові?
— Саме так, — взяв папір до рук. — Спробуй передати це гридеві…
— Навіщо це, Володимире?
— Це єдиний спосіб налякати Ярополка. – засміявся. – Бачиш, дядьку, не всі вої мого брата такі вірні, як він вважає… Не дивно, що Блуд погодився перейти на мій бік.
Ближче до обіду до варяг прийшов ворожий гридь. Він довго стояв коло шатра Володимира, куди його не хотіли пропускати варяги. Після того, як Добриня побачив його, чоловік зайшов з воєводою до шатра. Князь, побачивши гостя, відразу ж підвівся.
— Вітаю Вас, князю, — промовив, б’ючи поклон. — Радий бачити.
Володимир глянув на чоловіка: невеличкого на зріст, міцної статури, грізного вигляду з маленькими очима, які безперервно бігали.
— Вітаю тебе, Блуде. – кивнув сухо, відчувши якийсь дивний холод.
Добриня напружився, спостерігаючи за ходом зустрічі.
— Хутро, заморські ласощі, все, що забажаєш. – посміхнувся князь і перерахував на пальцях.
— З Вами приємно мати справу, — відповів Блуд, лукаво посміхнувшись. — Ви добра людина.
— Сьогодні ввечері. – сказав коротко.
— Домовились, князю, — вклонився ще раз і вийшов. Володимир полегшено зітхнув.
— Що Ви йому сказали? — спитав дядько. — Я не зрозумів, про що була ваша розмова.
— Я передав йому листа, де попросив будь-яким чином вигнати Ярополка з Києва. Він погодився.
Добриня посміхнувся.
— Не зрадить?
— За такі подарунки — ніколи.
Воєвода глянув услід Блудові, що поспішав до Києва. Він накинув чорну мантію і миттю зник в очереті, що виріс на березі. Вода хлюпнула і невеликий човен попрямував до іншого берега.
*****
І справді, того ж вечора наляканий Блуд прийшов до свого князя. Він, намов налякана лань, вскочив до трапезної, де обідало княже подружжя. Гридь оглянувся довкола та вклонився правителю. Ярополк, не розуміючи, що відбувається, відразу ж почав розпитувати свого гридя.
— Що трапилося, Блуде? – здивувався. – Як смієш так вриватися до трапезної?
— Горе у нас, князю, — знітився. — Ой, горе нам!
Син Святослава завмер на мить, в очікуванні продовження розповіді. Блуд мовчав, зберігаючи інтригу. Ярополк підвівся і глянув на дружину, яка також підвелася, вклонилася і швидко вийшла з кімнати. Холопи вчинили так же.
— Яке горе? — не витримав. — Що трапилося?
— Ваш брат…
— Я знаю, що він тут.
— Володимир Святославович став улюбленцем киян. Він завоював їхню довіру та готує бунт. Великий бунт!
Ярополк злякався: він знав, що його брат піде на будь-що заради помсти за Олега. Кияни дуже любили Володимира, тому ідея з бунтом мала свої аргументи, котрих князь боявся найбільше.
— Що нам робити? Придушити їх? — спитав Блуд. — Ви тільки скажіть і…
— Ми на певний час покинемо Київ.
— Куди ми поїдемо?
— До Родні. Я маю там двір, тож кілька днів перебудемо там.
— Повідомити княгиню Предславу?
Ярополк замислився. Він не хотів брати з собою матір, котра дуже переживала за свого сина, та разом з тим допомагала Володимирові.
— Навіть не думай! Візьми кілька десятків воїнів і вирушаємо. Вночі…
Блуд єхидно посміхнувся і вийшов із покоїв Ярополка. Він знав, що князь вчинить саме так, бо боявся за себе, забувши і про дружину, і про матір.
До трапезної знову ввійшла Юлія, дівчина із Греції, його єдина дружина. Вона була християнкою і намагалася чоловіка навернути до своєї віри, та всі її спроби були марними. Ярополк вірив у Перуна та інших язичницьких богів.
— Ви вирушаєте в дорогу? – глянула з-під лоба.
— Мене не буде кілька днів.
— Я чекатиму на Вас.
Ярополкові стало приємно. Юлія була дуже вірною і ніколи не зрадила б його, незважаючи ні на що.
- Приглянеш за Києвом і княгинею. – відповів і обійняв дівчину. Та міцно пригорнулася до князя.
*****
Коли стемніло, Володимир побачив вогні, що з’явилися на горизонті, і покинули Гору, направившись у сторону Родні. Добриня полегшено зітхнув: його племінникові вдалося обдурити брата.
- Дядьку, я хочу якнайшвидше поговорити з Ярополком. – зітхнув. – Я запропоную йому мир.
- Не знаю, чи погодиться князь. – заперечив Добриня. – Він хитрий і не надто дружелюбний.
- У нього не буде вибору.
- Вибір є завжди.
- Ярополк вибрав поганий шлях. Кров залила йому очі. Він не бачить ні істини, ні світла, що ллється від добра. Мені шкода його. – Володимир сів та траву. За декілька місяців він подорослішав на багато років.
Добриня зняв свій шлем. Вперше у житті у нього засяяла сива прядка на голові. Це означало, що гридь старіє, втрачає колишні сили.
- У тебе… - почав племінник.
- Знаю… - перебив. – Сивина. Старію я, Володимире.
- Не кажи дурниць, дядьку. Ти ще молодий. Будеш бачити: згодом матимеш сім’ю, власний будинок на Горі. Всі твої мрії збудуться.
- Не хочу жити на Горі. – похитав головою. – Там залишилося чимало неприємних спогадів. Я хотів би колись повернутися до Новгорода.
- Щойно я стану правителем, ти поїдеш туди. – кивнув. – Якщо так бажає твоє серце.
Володимир підвівся і попрямував до свого шатра. Добриня так і залишився сидіти на траві, а коли відчув холод – перейшов до гридів, що якраз грілися коло маленького багаття.
Князю не вистачало поруч дружини та сина. Він дуже шанував Олаву, проте, оскільки був язичником, міг перелюбствувати. Володимир добре знав, що тепер, коли Рогніда є його полонянкою, змушений зробити її своєю дружиною. Юнак не бачив ні її презирства, ні ненависті: дівчина була наляканою, боялася вбивцю своєї сім’ї.
Донька Рогволода безшумно зайшла до шатра Святославовича. Цього разу її очі не блищали від сліз, стан був прямим, а погляд впевненим. Плавно, наче пливла по ріці, Рогніда підійшла ще ближче до Володимира і вклонилась.
- Щось трапилось? – спитав той.
- Ні, князю. – похитала головою.
- Не очікував тебе побачити… Чому ти тут?
- Мені сумно. – відповідала. – Нема з ким поговорити.
- Шкода. – сказав сухо. – Якщо хочеш, у Києві матимеш найцікавіших холопок-співрозмовниць.
- А Ви, князю? – здивувалась. – Я думала, що Ви будете моїм співрозмовником. Тим більше, Ви казали, що ми згодом поберемося.
- Шлюбу, як такого, не буде. – похитав головою, зітхаючи. – Я – язичник, на відміну від тебе, княжно.
- Але я знаю язичницьку віру. Батьки навчили мене, що та як має бути. – продовжила. – Які боги є, скільки їх, як потрібно молитися… Це на той випадок, якщо я не піду стопами діда Улеба та баби Марії.
- Твої батьки вчинили дуже мудро. – посміхнувся.
- Наших дітей я також навчатиму цій вірі, якщо побажаєте.
- Ти так впевнена, що у нас з тобою будуть діти?
- Більше, аніж впевнена. – засміялась очима. – У нас буде багато дітей, князю. І наш син стане правителем Русі.
- Чому саме наш? – здивувався. – Я вже маю одного сина, а як відомо, найстарший стає правителем.
- Колись, будучи дитиною, я бачила, як ворожка гадала моїй матері та передрекла, що я матиму синя княжого, який і продовжить рід правителів Русі.
- А ти хитра. – Володимир сів якнайзручніше, склавши ноги під себе. – Гріх – не мати таку дружину, як ти.
- Сьогодні мені виповнилося чотирнадцять. – сіла навпроти. Рогніда глянула позаду себе і знову перевела погляд на князя. – Уже вечоріє. – опустила очі. – Завтра у Вас важка дорога.
Дівчина поспішила покинути шатро, але Володимир підвівся і спинив її, схопивши за руку.
- Не поспішай… - промовив невпевнено. – Залишайся сьогодні у моєму шатрі. Повечеряємо разом.
Тієї ночі снилися князю дивні сни. Щойно зійшло сонце, юнак прокинувся. Він закутав Рогнеду у найкращі хутра та поспішно вийшов: після сніданку потрібно було збиратися далі, до Родні.
*****
Через декілька годин наймолодший син Святослава поїхав до Родні. Люди його брата, помітивши ворога, підняли зброю догори, на що Володимир розсміявся. Його гридь узяв до рук сувій та повільно підійшовши до охорони, дав його одному з них у руки, після чого повернувся до князя. Варяги пришпорили коней і зникли з поля зору.
Володимир розбив кілька шатрів неподалік від Родні, де мали відбутися переговори з Ярополком. Він мав хитрий план, проте боявся, бо не бажав загибелі Ярополка.
Через день до табору під’їхали воїни Ярополка на чолі з самим князем та Блудом. Вони, немов поважні птахи підійшли до Володимирового шатра та ввійшли досередини.
Володимир знав, що вони приїдуть. Він підвівся і посміхнувся до гостей. Добриня тільки грізно глянув на них.
— Проходь, брате.
Ярополк глянув на Володимира і знітився.
— Вітаю тебе, Володимире. Навіщо кликав?
— Маю до тебе розмову, щодо миру.
— Між нами? — розсміявся Ярополк. — А я з тобою і був у мирі.
— А з Олегом?
Ярополк зітхнув і опустив очі. Він знав, якою буде ця розмова, проте не уникав її, і намагався виправдатися.
— Які умови миру?
— Ти повертаєш мені Новгород і всі довколишні землі.
— Ти багато хочеш.
— Якщо ні, то зрікаєшся престолу. Такий, як ти, не має права керувати державою.
Блуд позадкував і покинув шатро. Ярополк залишився сам зі своїми ворогами.
— Я єдиний законний син Святослава!
— Ти єдиний сором нашого роду!
Ярополк спробував витягти меча, але до шатра ввійшли люди Володимира.
— Цього чоловіка потрібно схопити та вигнати з держави! — наказав.
Ярополк схопив меча і вдарив по гридях — між ними розпочалася бійка. Володимир відійшов назад, гукаючи: «Спинися, Ярополку! Не гніви богів!» Чоловік протримався менше хвилини, і, повалений одним із варяг, впав додолу. Ворог щосили вдарив його мечем.
- Ярополку! – кинувся до брата та схилився над ним. Проте погляд князя був холодним. Князь, витираючи сльозу, востаннє обійняв брата.
- Володимире… - за спиною юнака стояв Добриня, що допоміг племіннику підвестися. – Він заслужив такого талану. Нам потрібно вирушати далі.
- Спочивай з миром, брате. – зітхнув Володимир. Тепер він залишився єдиним спадкоємцем Русі. Глянув на брата і зітхнув. — Вирушаємо до Києва, — дав новий наказ, — до мого Києва. – і вийшов з шатра, не озираючись.
*****
Володимир в’їхав до міста. Люди, побачивши свого нового князя, вибігали на вулицю та вітали його. Місто було таким же чудовим, як і раніше: просторі вулички, красиві будиночки, привітні люди.
На території Гори князь зупинився перед своїм домом. Він зліз із коня і вклонився колись рідному будинку. Перед ним поклали великого човна, де лежав мертвий Ярополк. Добриня підійшов до племінника і поплескав його по плечу.
На ґанок вийшла Предслава. Зморшки вкрили її обличчя, сиве волосся було сховане під великою чорною хусткою. Княгині було вже за сорок, але вона не втратила колишнього шарму. Біля неї стояла Юлія, біла як стіна. Жінка дивилася то на Володимира, то на спочилого Ярополка. Князь з Предславою стояли і дивилися одне на одного. Вони стояли так кілька хвилин, ковтаючи свій біль, свій сум, свою розпуку. Княгиня підійшла до свого названого сина і кинулася в його обійми, щосили заридавши. Володимир міцно обійняв її, пустивши сльозу та зітхнув. Жінка не сказала ні слова. Потім вона, відпустивши Володимира, підійшла до човна і нахилилася над рідним сином. Прошепотівши щось над ним, знову заплакала і поцілувала Ярополка в чоло. До неї підійшла Юлія і зробила те ж саме.
Князь Володимир ввійшов до свого дому. Він заглядав до кожної кімнати і важко зітхав. Ні його покої, ні зала більше не приносили такої радості, як тоді, коли він був ще малою невинною дитиною. Чоловік ввійшов до порожніх покоїв свого батька. Оглянув їх і, доторкнувшись до кожної речі, згадавши своє дитинство, підійшов до вікна.
— Пробач мені, батьку… Пробач… - заплакав вперше за довгий час.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749335
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2017
автор: Ольга Плай