Есфір була не такою як усі дівчата Гори. В неї було щось таємниче, невідоме, те, що манило до себе княжича, від чого він втрачав голову та здоровий глузд. Здавалося, що Улеб мліє без неї, тужить за нею, наче більше ніколи не побачить, не почує її голосу. А Есфір… дівчина з бідної родини, не царівна або ж княжна, за якими мали впадати люди високого статусу. Син Ольги, напевно, був єдиним її коханням, її душею, сенсом її буття при домі князів. Молодиця не раз принижувалася перед майбутніми родичами, подаючи на стіл або ж прибираючи у їхніх покоях, але, побачивши Улеба, вона наче б то веселішала, літала, мов птах. А очі? Чи не брехали вони, чи ули ж такими щирими, як вона? Не раз, дивлячись у них, Улеб тонув, а вона… Очі гарячі, мов жар, та серце холодніше від льоду.
Вночі, коли княжа сім’я лягала спочивати, Есфір приходила до княжича. Хлопець таємно проводив її до своєї кімнати, де вони розмовляли цілу ніч, сміялися, але тихо-тихо, щоб княгиня або ж старший княжич не почули їхньої радості, не дізналися про їхні таємні побачення.
Улеб часто виходив до великого дуба, що стояв понад Борисфеном. Там він міг годинами чекати на свою кохану, допоки не стемніє. Він милувався зорями та місяцем, що дивилися на своє відображення у воді, хмарками, що, мов зіткані з павутини, пливли понад землею.
Одного вечора молодик і не помітив, що до нього тихо підкрався Святослав. Старший брат сів поряд з дрімаючим родичем і штовхнув його в бік.
- Що, зачекався? – посміхнувся.
- Ти? – здивувався Улеб. – Що ти тут…
- Есфір затрималася на кухні. – відповів сухо. – Я хотів тебе попередити, щоб ти знав.
- Дякую. – глянув на Святослава. – Але звідки ти знаєш? Ми ж…
- Ви гадали, що якщо мати не знає, то і я не відаю про ваші таємниці? Ха, ще б пак! Я не раз бачив вас разом, не раз чув шепіт за стіною… Ми теж колись з Предславою так робили. Не повіриш, я усе знаю… - глянув на брата. – Ну що ти нахнюпився? Не скажу я нікому! Ми ж брати, чи не так?
- Брати, брати… І я не образився, ні капельки! – посміхнувся. – Просто все так несподівано. Навіть я не здогадувався про вас з Предславою. – глянув на Борисфен. – Скажи-но, брате, як ти покликав її заміж?
- Ти бачиш, що я грубий і часто не вмію сказати щось приємне, на відміну від тебе. – також глянув на нічний краєвид. – Я роздобув для неї найкрасивішу обручку в Києві та запропонував побратися. – оглянувся довкола. – Ось тут, на цьому місці. Вона не повірила, вважала, що я просто кепкую над нею, не кохаю її. А я то кохаю, сильно-сильно! Ніколи не зможу покохати нікого, окрім неї!
- І я кохаю Есфір… Але вона… Чи кохає вона мене? – зітхнув. – Предслава – чудова дівчина, розумна, освічена, виховалася не у бідній родині, як не як – донька Тихона. Я не раз помічав, як вона дивиться на тебе, як мліє за тобою…
- Вона мріяла про сина, щоб був схожим на мене. Я мріяв про те, щоб він був схожим на неї. – ледь помітно посміхнувся.
- Твоя мрія збулася, Святославе. – поплескав по плечу брата.
- Я раджу тобі якнайшвидше одружитися з коханою. Тоді ви будете щасливими.
- Я завтра ж скажу їй про це… Хоча ні, сьогодні, щойно вона прийде! – зрадів. – Але… Я навіть не знаю, що і сказати їй. Шлюб – річ відповідальна.
- У будь-якому випадку ви поїдете до Вишгорода, і будете там жити. Не забувай, що мати залишає своє місто за тобою.
Княжич помітив тінь дівчини позаду себе. Він підвівся і глянув на молодшого брата: тепер Улеб повинен зостатися сам на сам з Есфір.
- Прийшла… - прошепотів. – Зранку все розповіси…
Хлопець кивнув головою. Святослав пройшов повз дівчину – та вклонилася йому та глянула на нього очима, повними пристрасті: старший син Ольги симпатизував їй. Сильний, сміливий, грізний – повна протилежність доброго, м’якого та ніжного брата. Вона провела його очима та підійшла до коханого, сівши поряд.
- Вибач, я затрималася… - промовила. – Ти довго очікував на мене?
- Я знав, що ти спізнишся. – відповів. – Святослав усе розповів.
- Княжич знає про нас? – підхопилася. – Ой, лишенько!
- Не хвилюйся, він обіцяв мовчати, – посміхнувся ледь помітно. – як я мовчав про них з Предславою.
- Ти все знав? – заглянула юнакові в очі.
- Звісно… Ох, у них дивовижне кохання! – взяв кохану за руку. – Він колись сидів так біля милої, тримав її руку, а потім нахилився і прошепотів: «Стань моєю дружиною…». – нахилився до Есфір. – А ти станеш моєю княжною? Ти поїдеш зі мною до Вишгорода?
- Улебе… - прошепотіла, та вмить затихла. – Ти бажаєш цього? Я…
- Як би я не хотів, то не пропонував би. – відповів.
- Я… стану твоєю княжною. – кивнула, опустивши очі та посміхаючись.
Юнак обійняв дівчину та посміхнувся. Тепер він дійсно був щасливим, що нарешті зможе стати справжнім княжичем, що зможе навіки бути з коханою.
Молодий місяць ніжним світлом пав на Борисфен. Зорі подекуди ховалися за густими хмарами, чи то на непогоду, чи віщуючи щось неладне.
******
Після чергової сварки з Ольгою, старший княжич вирішив відпочити. Разом зі Свенельдом і Асмудом Святослав вирішив скуштувати заморського напою, який йому подарували на весілля. Чоловіки довго розмовляли, після чого Святослав, здавалось, був готовий піти на компроміс і прийняти християнство, проте сон був сильнішим від його думок.
Та коли Святослав прийшов до покоїв Предслави, то вони з немовлям вже спали. Зрозумівши, що не зможе поговорити з дружиною, княжич пішов блукати палатами, шукаючи собі ще якоїсь розради. Сон зняло, немов рукою; вже була глибока ніч, й ні почитати рукописи з інших країв, ні почистити зброю без денного світла здавалося мало можливим. Хмільному княжичу на очі потрапила Есфір.
— Чому не спиш у таку пору? – спинив її.
— Щось не хочеться, княжичу. — вклонилась йому.
— Від Улеба йдеш?
— Ну то й що?
— Невже ти так кохаєш мого брата?
— Як і він мене.
—Ха, гадаєш, що поїдеш з ним до Вишгорода і там шикуватимеш? Ні-ні, навіть не мрій!
— Я не мрію про багатство.
— То чому ж з ним? Невже мало інших молодиків, не таких боголюбивих, як він? Їх чимало, кожен тобі гріш запропонує за твої руку та серце. Подумай добре про це.
— А чому Ви одружилися з Предславою? Невже це кохання?
— Та що тобі знати про це… Неземне почуття для земних невідоме. Гроші — зло, а ти ним керуєшся. Я ж бачив, як ти хотіла…
— Нічого такого не було! — підскочила. — Не було!
— А чому ж тоді Предслава не знайшла ті сережки, котрі ти собі взяла?
— Та звідки Ви…
— Це вже моє, особисте. Ти дівчина з бідних станів, хочеш на хліб мати, от тому і до Улеба зі своїм коханням лізеш. Ох, не до вподоби йому стане така наречена! Нехай знає правду! – блиснув очима. – Я тебе наскрізь бачу, проте лиш тепер знайшов сміливість сказати. Давно помітив твої очі… А вони за тебе багато говорять. — пішов геть.
— Зачекайте, не йдіть! — кинулась услід. — Не треба, прошу, не кажіть!
— Зникни з перед моїх очей! — крикнув Святослав. — Щоб я тебе більше не бачив у цьому домі, ніколи!
Тепер Есфір всіляко намагалася не потрапляти на очі старшому княжичу, щоб той нікому не розповів правду. Так, вона навряд чи кохала Улеба, проте шукала у їхньому майбутньому шлюбі власної вигоди. Їй хотілося багатства, влади, волі. Дивлячись на Предславу, тихо заздрила: виховувати нащадка князя, носити дорогі тканини та хутра, їсти найсмачніше – чи не щастя?
Коли Есфір перестала вночі приходити до хлопця, той почав шукати її, щоб зрозуміти, що все ж таки відбувається. Дівчина жили при княжих хоромах, тому єдине місце, де вона могла переховуватися – кухня. Саме там, ввечері, юнак і зустрів її.
— Я знав, що ти тут, — підійшов до дівчини ззаду. — Що трапилося? Чому ти не приходиш до мене? Невже більше немає почуттів?
— Почуття є, але перепони сильніші. – нахмурилася.
— Які ще перепони? – здивувався й стиснув кулаки.
— Улебе, — кинулася до нього в обійми, — я не хочу казати, щоби Вас не засмутити…
— Кажи вже!
— Це все княжич Святослав — він не хоче мене бачити у вашому домі. – опустила очі та відступила від хлопця.
— Мій брат, кажеш…
— Прошу Вас, не сваріться з ним… Прошу.
— Я з ним поговорю. Не хвилюйся. – гримнув дверима.
Треба було діяти: вибирати між закоханим і вже не вигідним Улебом, котрий, тим більше, був християнином і змусив би дівчину прийняти християнство, і сильним, забезпеченим язичником Святославом. Саме такий вибір вона і зробила, в ніч на Купала, коли хмільний язичник відпочивав. Тихо, наче мишка, підкралась до його ложа та сіла, погладила чорного чуба.
— Предславо? — спитав, побачивши жіночу постать ніби в тумані. Чоловік не зміг розгледіти обман.
— Святославе… - прошепотіла ледь чутно.
— Нарешті ти прийшла, люба, — підвівся, щоб поцілувати її. На мить він спинився, подивився у вічі Есфір. Дівчина почервоніла: невже він її впізнав? Але княжич доторкнувся до її вуст і ніжно обійняв.
Вранці, щойно сонячні промінці застрибали по носі, Святослав розплющив очі. Як не дивно, голова була доволі важкою. Повернувшись вправо, побачив, що під хутрами спить Есфір. Юнак на мить заплющив очі, а потім знову розплющив: нічого не змінилося. Злість охопила його.
— Негайно покинь мої покої! — розбудивши, наказав дівчині.
— Княжичу… - пробурмотіла сонна дівчина, підводячись.
— Ти вирішила, що тепер я нічого не розповім? Ще й як розповім, — пригрозив.
— Не зможете, бо я розкажу всім про те, що Ви мене звабили.
— Я? — розсміявся. — Ніхто не повірить!
— Повірить!
Святослав повернувся до дверей і побачив Предславу, що заніміла від побаченого.
— То ти так мене кохаєш?
— Мила, я…
— Не треба слів! — кинулась на Есфір. – Змія! Ти ще пошкодуєш!
Святослав став поміж дівчатами, на чиї крики прибігли налякані Ольга та Мирослава.
— Що тут коїться?
— Княжич зрадив мені! — билась в істериці дружина Святослава.
— Як ти посмів?! — крикнула Ольга. — Як наважився?!
— Я не знав, що вона, — вказав на Есфір, — не Предслава! Я був хмільний, коли ця пройдисвітка прийшла до мене… Ви ж знаєте, що коли я такий, то туман застилає мені очі!
Мирослава обійняла доньку.
— Геть з-перед моїх очей! — крикнула Ольга до Есфір. — Негайно!
— Княгине…
— Ти смієш перечити мені? — розгнівалася. — Як смієш?!
— Давай, розкажи всім правду, — кричав Святослав. — Давай, нехай знають!
— Про що ти? — здивувався Улеб, котрий стояв на порозі, дивлячись на свою, вже колишню, кохану. — Це все правда? — спитав. — Невже ти змогла опуститись до такого?
— Улебе, милий…
— Виженіть її з нашого дому! Не смій сюди більше приходити! — заволав Улеб не своїм голосом. Присутні вперше побачили його у гніві. Особливо здивувалася Ольга, яка привикла бачити молодшого сина тихим та спокійним.
— Брате, — прошепотів Святослав, – я не…
— Не хочу вас бачити! — хлопець вибіг із дому, і сівши на коня, зник у невідомому напрямку.
*****
Після сварки Святослав зайшов до покоїв Предслави та завмер на місці. Молодиця лежала на своєму ложі, а над нею схилився знахар. На столі було чимало ліків, над княжною горіли свічки. Мирослава сиділа біля доньки та щось шепотіла, мабуть, молитву. Ярополк тихенько спав у своїй колисці, не подаючи жодного звуку.
- Що трапилося? – здивувався княжич. – Предславо?
Мирослава неохоче підвела очі, глянула на чоловіка та підійшла до нього.
- Вам краще піти, Святославе.
- Чому? – здивувався. – Я прийшов до своєї дружини. Чи тепер не маю права бути поряд з нею?
Предслава підвела очі та, побачивши свого чоловіка, важко зітхнула. Знахар відійшов від її ложа, нічого не сказавши, і підійшов до матері.
- Їй потрібен спокій. Багато спокою. Жодних сварок чи ще чого-небудь. – промовив. – Я залишив для неї декілька настоянок на травах. Завтра вже буде на ногах. – і повільно, глянувши на жінку, вийшов геть.
- Що з нею? – спитав у ключниці. – Що з моєю дружиною?
Жінка відвела погляд від чоловіка. Той, зрозумівши, що розмови не буде, підійшов до маленького Ярополка і нахилився над ним, щоб взяти на руки.
- Не чіпай дитину! – перед ним умить виросла Предслава. – Не смій!
- Предславо, що ти…
- Навіть не думай щось мені сказати! – зашипіла. – Зрадник! Убивця!
Святослав глянув на княжну та помітив, що та поклала руку на живіт. Її погляд був злим та ненависним, повним болю. Та важко зітхнула та сіла на ложе, витираючи сльози. Лишень тепер княжич зрозумів, чому жінка так себе поводить: через його вчинок вона втратила дитя. Їхнє дитя. Ось чому тут був знахар, чому ключниця так розмовляє з ним.
- Мені шкода… - сказав важким голосом.
- Йди! – закричала не своїм голосом дружина. – Йди геть! – молодик, опустивши голову, вийшов геть з покоїв. Предслава, схиливши голову на коліна Мирослави, заплакала.
*****
Цілий день і цілу ніч не було Улеба. Ольга гірко плакала, не знаючи, де його шукати. Святослав об’їздив усі закутки, де міг бути його брат, проте даремно: брат зник безслідно.
Рано-вранці зраджений приїхав додому, і побачивши у своїх покоях заплакану княгиню, сухо мовив:
— Сьогодні я їду до Вишгорода.
— Сину, — кинулась до нього Ольга. — Знайшовся.
— Я їду до Вишгорода, — повторив Улеб.
— Що ж ти робиш, мій соколе, моє янголя? Пошкодуй мене…
— Я навіть зайвої миті тут не пробуду. Проведете мене?
Ольга заплакала.
— Бережи Вас Господь, мамо!
Улеб вклонився і тепер вже назавжди покинув свій рідний дім.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748432
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2017
автор: Ольга Плай