Звивини вітру до скроні
ледве торкають надвечір.
Холод від мене завмер,
коли огорнув за плечі — і сирістю
дня, що волоче небо
до згину під сонцем,
впав у траву до колін.
Ще терпко від запахів квітів,
що гнучко ховались між пальців,
мов падали в товщу води,
якої достатньо для втечі
від рук, холодніших зими.
І бути собою на зламі,
коли всі вертаються повз,
понівечені голосами,
розібрані аж до кісток
з тривогою в зігнутих ліктях,
якими вповзають в светри —
я вмію до всіх промовчати,
так ніби відповісти.
28.08.17, Київ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748192
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.08.2017
автор: Іванна Шкромида