[i]Сьогодні[b] І Спас - Маковій.[/b] З Першим Спасом в Україну приходили жнива і народні обряди, пов'язані з ними.На Маковея в Україні святили букети-маковійки і мед, бо це і Медовий Спас, і Спас на Воді, бо ще сьогодні освячують криниці та водойми.Пропоную читачам Клубу Поезії етнографічні замальовки староукраїнського Обжинкового весілля і ті легенди та міфи, що його супроводжували.[/i]
[b]З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО РАДІО
[/b]
запис у студії Львівського радіо, автор сценарію і ведуча Ірина Вовк,
редакція музичних програм, ред. М. Кінасевич*
[b][i]Сидить Ведмідь на копі, дивується "бороді":
-Ой диво мені
Об тій бороді!
Ой чия ж то борода красним шовком увита,
Сріблом-злотом улита?
-Іванова борода...[/i]
[/b]
Як тільки поверне Велика Ведмедиця старого Воза у свій «зоряний барліг» -
у центральне сузір'я Пасіки, де смокче у сні медову лапу її Мала донечка, прокряче над Землею небесний Ворон і накаже людям [b]«завивати бороду» Цапу...[/b]
Як тільки промине у старожитньому календарі найдовший день року, - літне сонцестояння - знай: Купайло Іван вже пильнує перший покіс, клепає косу і навчає її мелодії косовиці:
[i]«Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі...
Приспів:
Гей, нуте косарі,
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.
До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
Приспів.
По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Приспів.
Увечері холодком
Йшли додому всі рядком...
Приспів.
А в стоги як поскладаєм,
То добряче погуляєм!
Приспів».[/i]
Так приглядаючись до ранкового і вечірнього Неба, взиваючи до мерехтливих богів Зодіаку [b](Ведмедиці, Ворона, Цапа чи Кози)[/b] справляв слов'янський люд магічний[b] жнивний обряд - свято Овсяни Великої:
[/b]
[i]«На Овсяни-овсяниці
вийшли жаги в поле жниці».[/i]
Жали жниці зернисте поле і низько кланялися[b] Годувальниці Світу, Землі – Берегині та богині Ладі,[/b] а косарі косили соковиту траву і вдячно схиляли голову перед єдиним «трудовим богом» слов'янського пантеону, богу землеробів та скотарів – Велесом.
[b][i]«Се тобі, о Волосе, боже наш, офіруєм і кланяємось, що беріг нас через літо у здоров'ї та достатку, та рятував від вогню, води, мору та усіх ворогів».
[/i][/b]
Пам'ятка епохи Велеса - [b]«Велес книга» [/b]розповідає:
[b][i]«Влесо научив землю орати прадідів... і зерно сіяти... і збирати. Так, бо шукали тії прадіди огнищанами стати і бути землетрудичами».
[/i][/b]
[b]Велес, або Волос,[/b] жив на Світлому Ранковому Небі. На Україні небо називали «Жаром». А Небо бога Вола – [b]«Волосожаром».[/b] Бога Жаркого, Промінного Неба народна уява малювала у вигляді вола, чи бика-тура, тому Волоса, по-простому, називали Туром.
У космоміфології древніх слов'ян Волосожар-Тур був богом Ранкового Неба і, водночас, богом Сонця. В період, коли слов'янський світ пізнав сузір'я Тельця, себто Тура, у цьому сузір'ї підіймалося Сонце Весняного Рівнодення. Сонце сузір'я Тельця-Волоса-Тура на той час (IV—III тис. до Р. X.) вважалося наймогутнішим з усіх Зодіакальних Сонць, а саме сузір'я Волосожару -владикою Зодіаку.
Найпочеснішим іменем старожитнього Сонця було ім'я «Яр-Тур» -«Сонце-Бик»:
[b][i]«то бо сонце наше, що світить на доми наші, - вимальовує «Велескнига» свого улюбленого бога, - і перед його лицем блідне лице огнищ домашніх...
І речемо йому ім'я огнебоже і йдемо трудитися, як Влесо велів усякому мужу, що чинен є, трудитися на хліб свій».
[/i][/b]
На честь Сонячного Бика в однойменному сузір'ї Зодіаку справляли наші пращурі свято Овсяни Малої:
[i]Як на Яра-бокогрія
Тур овес у землю риє...[/i]
Неважко здогадатися, що [b]на Ярів день[/b], день Яр-Тура, приймала Земля разом із ласкою весняного Сонця і перше зерно - посів майбутнього врожаю.
Отак чекали русичі - орачі - землетрудичі на свята двох Овсян: перше -весною, а друге - восени. Одне при Плузі та Бороні, друге - при Косі та Серпі. І обидва під знаком Неба бога Вола.
Проте давні землетрудичі помічали, що «Сонячний Бик» закликає їх на поле, а «Місяцеріг» та «зоряна «Ключниця» завертають назад додому. Ранкове Небо знаменує початок роботи, а Вечірнє - кінець...
[i]«А вже сонце заходить,
А місяченько сходить.
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Котився вінок з лану
Попід самую браму».
[/i]
У народі кажуть: [b][i]«кінець - ділу вінець».[/i] [/b]Отож ішли женці та косарі додому не з порожніми руками, а з обжинковими вінками - символами Сонця, а у співах зверталися вже до бога Вечірнього Неба - владики Місяця: «засвіти, місяченьку із рога, щоби нам була видна дорога...».
[i]«Ой Місяцю, місяченьку!
Освіти нам доріженьку,
жеби ми сьмо не зблудили,
вінойка не згубили.
Бо наш вінойко красний,
мов теє сонце ясне,
іще вищий від плота,
іще дорожчий від злота,
іще вищий від горі,
ще ясніший від зорі».[/i]
Владика Місяць мав на небі побратима, бога Перуна, що керував Блискавками та Громом, усіма вогнями Темряви.
У війні за корону Неба - Зодіака, сузір'я Перуна-Стрільця озброїлось проти Велеса-Тельця...
[i]«А хто ції ключі знайде
той собі на престол зійде.
А Перунько ключі знайшов –
та й собі на престол зійшов».[/i]
Під покровительством Місяця метнув Перун-Стрілець у Волоса вогненну стрілу.
[i]«Зачорніла Чорная гора
Що не зродила жито, пшеницю,
Але зродила жемчужну траву,
Жемчужну траву, золоту росу...».
** *
«А ви, косарі, косіте,
Коня у траві знайдіте, -
Чи то коня вороного,
Чи молодця молодого...»[/i].
***
[i]"Коню ж мій сивий,
будь ми щасливий.
Поїдемо ж ми у чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісочок
За Чорним Туром, за грубим звіром...
Та як надибав Чорного Тура,
Чорного Тура, грубого звіра:
У сніпок Стріла не долітає,
І тугий Лучок не достріляє,
Ясна шабелька не дорубає,
Та й сивий коник із ніг спадає.
Гордий молодець зі страху вмліває,
А Чорний Турець до него промовляє:
Гордий молодче, не бійся мене!
Не бійся мене, заб'єш ти мене,
Поїдеш ж ти в неділю раненько,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку Панну дістанеш»!
[/i]
Поцілить Стріла Перуна у Чорного Тура - і поєдинок завершиться Зливою на щастя, на статок та плодючість Землі:
[i]«Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай,
та нашої сторононьки не минай, не минай.
Скриплять наші воріточка на мороз, на мороз.
Горять наші білі личка:буде дощ, буде дощ.
- Чи не вийшла темна хмара з-за темного лісу?
- Ой не вийшла темна хмара з-за темного лісу,
тільки вислала дрібен дощику та й буйного вітру.
Повійте вітри, по чистому полю Рано, рано!
Несіте вісті пану-господарю,
що його жниці жито пожали,
жито пожали, у копи склали.
Ой часті, часті на небі зорі,
а ще частіші на полі копи.
Широкий, високий на небі місяць,
ой ширші, вищі на тону скирти».[/i]
Щойно зійде Перун на небесний престол у володіннях Місяця-князя, як Велес загубить корону «бога Сонця» і тікатиме з Неба на Землю, гнаний Блискавкою та Громом.
«У нас нині війна була:
усі поля звоювали
і все жито у полі зжали
в полі зжали та в копи зібрали...».
У народі подейкують, що, втікаючи, хитрий та спритний Велес поцупив з Неба для жителів Землі зелену траву, зерно та худібку, а ще вогонь для їхніх осель. Тому то вдячний слов'янський світ щоранку благав доброго бога:
[b][i]«Молимо Влеса - отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів» - себто зелених трав та їстивних зел.
[/i][/b]
Благав - хоч і знав, що прирікає Велеса на трагічну кончину. За свою прихильність до людей поплатиться Велес власним добробутом та безпекою. Блискавка Перуна зажене його під Землю, а день Овсяни Великої стане [b]прощальним «Велес-днем»[/b].
[i]«Як ішов бог дорогою,
а за ним господар іде,
в руках шапочку смиче,
до себе бога кличе:
- Та ж до мене, боже, до мене,
та з густими снопами,
та з частими копами.
У мене точки великі,
переплетини високі,
є де снопи ставити,
є де скирти класти...».[/i]
Магічним закляттям перетворить Перун Велеса [b]на Змія[/b]. Зате верткий Змій заховає під Землею від всюдисущого ока Перуна безцінний скарб - живородну Писанку. Писанка дісталася богові в обмін на жону Громовержця - Веселку, яку Велес завбачливо теж потягнув за собою...
«Що то в полі шумить-гримить?
Веселий посол іде,
веселі вісті несе
для славного для господаря…».
…Що в тій [b]Писанці[/b] зелена трава, наче парость нового життя, і приплід худібки, і зерно майбутнього врожаю:
[i]є де богові сидіти,
своє добро глядіти:
перше - житнє,
друге - яре,
а третє - пшеничне![/i]
Тут, у підземному Сході терпеливо чекатиме [b]Велес-Змій[/b] на весну, а тоді покине він царство Темряви, вийде на білий Світ - і винесе людям коштовну Писанку. А то ще по добрій волі перетвориться собі на Вола і покірно волочитиме Плуга і ритиме Рогом весняну Землю. Тоді люди навздогін йому скажуть:
[b]«не зламай ріг
об весняний пиріг»...
[/b]
А поки що, погляньмо на поле:
[b][i]«А наш Волох сіно косить,
а Волошка їсти носить:
ой дай, Боже, докосити,
щоб їсти не носити».[/i][/b]
* * *
[b][i]«Ой не коси, бузьку, сіна,
бо росиця по коліна...
нехай тая чайка косить,
що великий дзьобик носить».[/i][/b]
[b]Жнивує Волох,[/b] витирає піт з чола і дослухає, як то «Ворон скрекоче, коли їсти захоче», полуднує з ним у серпневу спеку, дорікає небесному «Жарові» і прикликає до себе перунові «горобині ночі з дощами громавими та буревіями жвавими» - такими, що і птахам спати не дають:
-...а наша журавка малейка
піймала того горобейка, вечерю варила
у бога просила:
-Пошли, боже, Веселку
од полудня до вечерку
на веселу на справоньку,
тобі, боже, на славоньку.
* * *
Запрягаймо воли,
їдьмо до діброви
сосну витинати,
копу підпирати.
Там зозулька кує,
копойки рахує -не злічить!
Гей, милий боже,
хто їй допоможе? Не злічить!
А в лісі ожиночки,
а у нас обжиночки,
обжали-сьмо зараня —
заріжте нам барана!
А баран рогатий –
а наш пан багатий...
Дожинаючи ниву, женці, надоумлені Волохом, залишали на полі охапку стебел з колосками -[b]«Цапові на бороду!»[/b]
Бо за повір'ям, той [b]Цап (чи то Баран, а чи Коза)[/b] - не що інше, як душа ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона втікає від них, шукаючи останнього притулку.
«Ой чиє ж то Козеня,
що задрало хвостеня,
по полю біжить,
аж земля дрижить».
Отож, первісно, в епоху старожитності [b]«завивали бороду» Цапові[/b], щоб і на той рік вродила нива, щоб не перевівся на ній польовий дух: виплітали з колосся китицю, прикрашали її квітами, та пригинали низько до землі. Траву навколо «бороди» пололи. А саму «бороду» виминали і зерном з неї трусили по ниві.
«Бороду пололи, ручки покололи –
потрясіте мучки на колені ручки».
До Цапиної «бороди» промовляли:
- Роди, Боже, на всякого долю,
лише не роди у житі куколю!
Парубки пролазили через ту [b]«бороду»,[/b] аби бути багатими, а молодиці ворожили «при бороді» на врожай, кидаючи назад себе серпа: як серп падаючи, вдариться гострим кінцем - поведеться зерно у господі, а як тупим, або держаком, то тоді прощайся з Цапом.
Любили древні слов'яни цю божу тварину, оточували її священними ритуалами, а [b]Цапові роги [/b]вважали символом святості. Себе ж наші предки називали «пастушим» народом, позаяк кожен огнищанин тримав у своєму дворі цапа, барана чи козу. А в кожній господі «у божому» куті через зиму спочивав останній вижатий сніп жита, де покоївся [b]Дух польового Діда - Дідух.
[/b]
«А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху» -
передавали з уст в уста, з покоління в покоління, від старого до малого таємничу легенду про те, що священна Коза вигодувала грізного бога [b]Вечірнього Неба - Перуна[/b], від якого нібито походять скіфи.
Перун - Вогонь Темряви неодмінно супроводжував [b]Місяця[/b] - верховного Світила, Предка Духа українського народу. Отож, [b]житній Дідух[/b] став постійним атрибутом Місяця.
Народна уява поєднала Місяця з Дідухом за ознакою «козиного рога»... Погляньте: на покуті - «Дідух», а Дідуха випинається Козиний Ріг, а з Рога Кози піднімається Місяцеріг.
До речі, пригляньмося до серпа, без якого і жнець - не жнець (а хай йому грець!), то ж справжнісінький Місяць-Молодик, що зійшов з Неба, аби і Дідові Онуки «пізнали тої науки»:
«А ми жито ізжали,
щоб на той рік діждали:
скільки на небі зірочок,
стільки на полі копичок».
Онуки [b]«Духа Діда»[/b] пам'ятали з якого вони племені-роду. Українці з давніх давен світили свічу [b]проти Місяця[/b]: «Це - предок Дідух, а зірки - то рідня його»,«Онде Цап на полі басує з цапенятами».
Онде... он... ген - там, на окраїні поля збиралася купно вся [b]Дідухова родина[/b], парувалися [b]Цап з Козою[/b]. Женці ставили біля «бороди» [b]сніп[/b] - осталець і поминали предків окрайцем хліба, дрібкою солі і ковтком води:
«Оце тобі «борода» -
хліб, сіль і вода!»
* * *
- Ой чия ж то борода
мочулами увита,
а смолою улита?..
Василева борода!
Україна поминала свого [b]Божого Пращура[/b] на ім'я [b]Василь.[/b] Україна вимовляла звучні імена священного пантеону: [b]Купайло... Іван, а Місяць... Василь, [/b]значить «Той, що найвище!»,«Той, що в силі!».
Україна величала свого Бога [b]«Ясен Княжичем»[/b] і вінчала жнивним вінцем його з[b] Княгинею - Ясною Зорею[/b]. Україна, осяяна шлюбною злукою небесних світил, справляла [b]обжинкове весілля.
[/b]
[i]«Завийся, наш вінче, завийся,
а ти, Молод-Дівче, відкрийся...
Було тобі жита хутенько не жати,
було тобі з літа ще рік дівувати,
а ти не пождала -все жито пожала,
мов зіронька ясна -
[b]Княгинею стала![/b]»[/i]
* * *
[b]С Ц Е Н А Р І Й
"О Б Ж И Н К О В О Г О В Е С І Л Л Я"
[/b]
[i]([b]Обжинкова громада[/b] вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих!Так народжувалась [b]Княжа Пара[/b]):
[/i]
«- Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.
-Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький»!
[i]([b]Обжинкова громада[/b] з [b]Княжою Парою[/b], що тримає [b]обжинковий вінок[/b], перед ворітьми [b]Господарів [/b]співають обжинкової):[/i]
[i]«-Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а мані віночка з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!»
[/i]
-Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита
ще із колосистого,
ще із ядренистого...
- Принеси ми полон
ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір'я
на господарське подвір'я».
-Дав Пан Біг пожати, нового врожаю надбати...
-Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!
[i]([b]Князь[/b] з [b]Дідухом[/b] у руках):[/i]
-Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.
[i]([b]Княжа Пара[/b] віншує [b]Господарів [/b]іменем [b]Купала [/b]- бога жнив і достатку):
[/i]
-Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати –
суди поживати,
в користі і в радості
в доброму здоров'ї!
-Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а у печі - ростом,
а за столом ситтю!
-Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити -
і нам погуляти!
-Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...
[i]([b]Господарі [/b]супроти [b]Княжої Пари)[/b]:[/i]
-Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,
в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!
[i](Дар [b]Господині [/b]- «ясної пані»):[/i]
-Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.
[i](Дар[b] Господаря [/b]- «ясного пана»:)
[/i]
-Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня - окраса поля,
най з нього зійде статок і воля.
[i](Дар за дар! [b]Голос Княжої Пари)[/b]:[/i]
-Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!
[b][i](Голос Господарів):[/i][/b]
-На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали і до шлюбного віна дістали.
[i]
([b]Княжа Пара з Господарями[/b], тримаючи обжинковий вінок заводить
«вінчальний» танок): [/i]
[i]«Зеленеє жито, зелене -
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь»![/i]
[i][b](Господарі[/b] з [b]Княжою Парою [/b]супроти челяді):
[/i]
-А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
-А так повна, не проллється, не сколишеться!
-А чи повно д'долу,
зерна - у стодолу
воловозом понавезено?
-А так повно, не пройдеться,
не об'їдеться!
[i]([b]Господиня[/b] до челяді):[/i]
- То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене - двори метені,
а столи - застелені,
а кубки - наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...
[i]([b]Господар[/b] до челяді):[/i]
-Садіть Діда на покуті - на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці - при солодкій, при медівці
будем Діда частувати та медівку попивати...
[i][b](Господиня[/b] до челяді):[/i]
-Пийте, женчики, пийте, лиш мені чарочок не побийте!
Частуватиме господиня Діда, а разом з ним і всю обжинкову челядоньку ліпленими пирогами - обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців -символ [b]Божого Пращура Місяця-Дідуха, [/b]а йому наш народ зобов'язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м'ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... А чи вгадає хто, який найдавніший пиріг виліпила Господиня-Україна на свято Овсяни Великої?.. Мабуть, що вівсяний, адже овес дав назву обжинковому святу: «ой, овсень!» - і цей дикорослий хлібний злак із солом'яним стеблом та бронею замість колосся слугував старожитнім землеробам-орачам ще задовго до пшениці. За народним повір'ям, з вівса виродився овсець, який живив українців від роду до роду, тому і назвали овсець - житом. А пшениця - «ця, що дає пшоно», «колосяна цариця» до наших днів символізує Місяць умовні, і разом з тим - небесну Праматір, що дарує людям вогонь і воду. Паляниця з часником (зубчики частину - то фази Місяця) - жертовна подяка веселого люду щедрій Матері Неба.
[i]«З жита та пшениці - гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
-Весело гуляйте, нас не забувайте»![/i]
Та і як забути веселу вдачу українського народу, який споживав млинці та вареники, пампушки та галушки, а в цей час піднімав очі до Неба і молився:
[b][i]«Місяцю, наш Боже, а хто ж нам допоможе, хто нам буде богувати, коли Тебе не видати».[/i][/b]
Звісно хто... Від Овсяни Великої до Різдва Світу, від обжинок до коляди стоятиме на покуті [b]Житній Дідо,[/b] споживатиме з усім родом кашу - древню, як і він сам, і зоряними вечорами шепотітиме онукам про побореного могутнім Перуном свого божественного Родича, доброго Вчителя рільників - [b]Велеса[/b]:
[b][i]«... зайняли ми землю нашу і орали...»[/i]
[/b]
[i]«Бачиш, золото-огонь,
скаче в небі злат-комонь...
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
жито, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
- Щоби мати дужу руку,
вчися труду бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток - дар небес:
жито, просо та овес".[/i]
Прислухаються онуки до голосу Житнього Діда, а там, незчуються, як навесні випускатимуть Польового Духа на Ниву:
[b][i]«А ми просо сіяли, сіяли,
ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли...»[/i][/b]
А потім ласуватимуть з Дідом як у старі добрі часи - просянкою, вівсянкою, гречанкою - що кому до вподоби, і звична усім каша стане свідком епохи «Велес книги» та русинів-орачів:
[b][i]«... зела бо знали і творили сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі... І з гончарних горшків споживані просини з бараниною... А торгували, міняючи скот, шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах...
І життя наше в тій порі було багате і мирне».
[/i][/b]
... Заходить сонце над «втраченим раєм», над старожитньою і новою Україною, заходить зморене Осіннє Сонце - Світовид - беззбройний старець, що став мудрим мудрістю сонцеликих «братів» своїх і привласнив собі обличчя Велеса, Перуна, Лади, а ще жіночого божества плодючості на імення Мокош з рогом достатку у руці.
А на Зоряне Небо виходить, як на велетенське пасовище сузір'я Волопаса. Паси, о Воле, своє мерехтливе «стадо», пильнуй заповітних Козу і Барана, оберігай душі предків наших, що світять нам зорями з вирію.
Ми влаштуємо тобі учту, найпишнішу з усіх жертовних учт - у хаті Господарів, поруч з Князем і Княгинею на святому посаді сядуть укупі Волопас з Боговицею*, яка «зібгає своєму небесному повелителю офірний коровай на ознаку свого пристрасного, самозреченого кохання. І буде коровай уподібнений до сонця, і пишатиметься, як молода на весіллі, і буде хліб коровайний барвитись черленим вином, як тіло і кров найближчої спільноти, родини, що злилася воєдине.
[b]О Б Р Я Д В Ш А Н У В А Н Н Я К О Р О В А Ю ТА
Д І Ж І [/b]
[i]([b]Господиня[/b] перед [b]Короваєм[/b]):
[/i]
- Ой,Раю ж ти мій, Раю –
Пшеничний короваю:
З семи криниць водиця,
З семи снопів пшениця.
[i]([b]Господар[/b] з [b]Короваєм[/b] у руках):[/i]
-Несемо тебе, короваю,
як сонце високе над гаєм.
Щоб вився по небокраю,
як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість до світлиці!
[i][b](«Коровай на Посаді»[/b] -на віці від діжі -
[b]Господарі [/b]та [b]Княжа Пара[/b], тримаючись за рушник, ходять довкола діжі):
[/i]
-Рости, короваю,
Ще вище від гаю,
як душа до раю,
Як рибонька по Дунаю.
([i][b]«Коровай на Престолі»[/b] - [b]Господарі [/b]підносять віко з Короваєм над головами,а [b]Княжа Пара [/b]проходить через «коровайні» «Престольні Ворота»):[/i]
-Щоб наш коровай ясен бив,
Щоби рід наш весь весел жив.
[i]([b]Княгиня[/b] до [b]Князя [/b]в «Воротах»): [/i]
-Був єси наречений,
а став тепер сужений!
[i](Обжинкова челядь, прощаючись з хатою Господарів
частується короваєм):
[/i]
-Пий, наш Споришу, вино черлене,
Боже, сій споро на той рік і в мене.
Дай, Боже, споро росту діждати,
Росту діждати - жито пожати,
Совоньку нагнати...
А нам совоньки не треба,
А нам треба дитятко,
Щоб частенько плакало,
Матір накликало,
А ми його колисали —
Свій вік вікували...
[b]ВІДРОДИТИ СТАРОЖИТНІ ОБЖИНКИ ДОПОМОГЛИ:
[/b]
[b]Стешенко І. [/b]Історія української драми - У віснику «Україна». - К., 1907.
[b]Воропай Олекса. [/b]Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - Мюнхен: Українське видавництво, 1966, т. II.
[b]Знойко О.П.[/b] Міфи Київської землі та події стародавні. - Київ: «Молодь»,
1989.
[b]«Велес книга». [/b]Літопис язичницьких жерців IX ст. у ж. «Дніпро», 1990, № 4.
[b]Золотослов. [/b]Поетичний космос Давньої Русі. - Київ: «Дніпро», 1988.
[b]Українські народні пісні.[/b] Календарно-обрядова лірика. Упорядник Олексій Дей. - Київ: «Художня література», 1963.
[b]Календарно-обрядові пісні. [/b]Упорядник Олена Чебанюк. - К.: «Дніпро», 1987.
[b]Жниварські пісні. [/b]Упорядник Олена Чебанюк. - К.: «Музична Україна», 1990.
[i][b]*Боговиця - Телиця, Корова:[/b] божественна дружина бога Вола, символ жертвеності у слов'ян. Життєлюбні слов'яни не визнавали кривавих жертв, тому, на відміну від арійців, приносили в офіру Сонцю не саму корову, а її подобу – коровай
** Сценарні матеріали [b]«Обжинкового весілля» [/b]обжиті у театральному дійстві спільно з акторами театру ім. М. Заньковецької: н.а.України Григорієм Шумейком та з.а.України Іриною Швайківською і Молодіжним Експериментальним Театром Аматорів «МЕТА» у 1991році з нагоди приїзду до Львова делегації канадських українок.
[/i]
[b]*У програмі Львівського радіо «Музичне коло»,1991.Архів Львівського Радіо.
[/b]
За виданням" Ірина Вовк.[b]"За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь"[/b]. - Львів:Сполом,2015.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746034
Рубрика: Поетичний, природний нарис
дата надходження 14.08.2017
автор: Сіроманка