Підземелля житомирські
ваблять прісно.
Хто-зна кілько давніх
грішників там кохалося?
Скільки їхніх нащадків
муміфікувалося?
Так і ти мене
манила глухою темницею,
шерхотом вмощених
цеглою стін.
Тягучих потопельних
цілунків вистачило,
аби вхоронити
мене в нижніх ярусах.
Підземелля житомирські
душать намертво,
твоєю любов’ю
до мене сповнені.
Поросла уся архаїчним
грибом з
посполитих часів.
Ти збудувала ще
кращі проходи з
кісток своїх коханців.
Кожне серце сповнювало
твою релігію.
Темінь та вогкість.
Підземелля житомирські
слухають лагідно
стогони кісточок
арок і стін.
Так і мене вони чують
успішно.
Стукоту ж серця
не вчує ніхто.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745593
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 11.08.2017
автор: Ярослав Ячменьов