Вже думалось – умерла. Ні, жива…
Хоча й спроквола б’ється серцевина.
Якось магічно дихають слова:
о гори…доли…зорі…-- я невинна!
На тім гостинці, де в литаври б’ють,
де мліють квіти і буяють трави,
розлого, неубого в’ється путь
і висне з неба сонце золотаве.
Та досить, аби дужче припекло,
могутнім палом дух твій освітило –
підступно аспид випустить жало,
отрутою виповнюючи жили.
А що вже терня, повне колючок,
а бур’янів, що пнуться манівцями…
Сюди б води, молитви і свічок!
А то – хто зна – чи й виберешся з ями,
де гаддя твої груди обів’є
і на чолі залишить мітку смерті…
Ми – подорожні, але поки є
ще світла у вселенській круговерті,
допоки під ногами чуєм твердь
і топчуть ряст з малого наші діти –
життя триває, відступає смерть,
і в сонця є потреба струменіти –
на буйноквіття, на вольготність трав,
де серце проростає, наче сонях…
Шалійте, я ще чую бій литавр!
Убийте, я ще бачу небо в зорях!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744562
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.08.2017
автор: Сіроманка