Коли я падаю, то так не хочеться вставати,
Замріяно себе тримати в тенетах жалю
Простіше завжди.
Адже прийдеться знову із себе дурня грати,
Ховатися в нікчемності корони із дюралю
У світі стражди.
Так, то це тільки слабкість/прагнення впасти в забуття,
Літати над луками, між могутністю дубів
У сяйві гражди,
Яку немов створив і в ній сховався в майбуття
Від рідних, пам’яті про друзів і щирих ворогів.
І це – назавжди.
19.07.2017
К.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743170
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.07.2017
автор: Левчишин Віктор