Їй сказали: Його нема,
Плід уяви, казали, гра
Мозку й хворої душі,
Й не було, говорили. Души! –
всі пориви до нього вбивай,
Бо насправді його нема.
В жовтий дім відвезли її,
У кімнату, де стіни м'які,
У сорочку, де рукава вузлом,
І вбивали світ душі злом.
Так затишно, безстрашно жила
В м'яких стінах відвертого зла,
І кивнула: Його не було,
тільки марилось, світом пливло
щастям, небом, дивочовном.
Усе вигадка хворим сном.
Розривали стіни м'які,
Розпороли свідомість такі,
Що не вірили у добро,
в світ. де справді щастя жило
не за гроші, гордість і хіть,
Там немає рамок століть,
Й стін немає, драбина одна -
Веде в небо ще за життя
Там немає логіки слів,
скільки б фактів хто не приплів.
Там емоції, там відчуття,
І сміється радість без зла.
«Не під силу ті хвилі злу, -
в що я вірю, за що пропаду...
Був він поруч, рукава розпустив...»
Не помітно – хто допустив?!
Просочилися стіни м'які
І солоні стали такі –
Кровотоком прозоро душа
Написала по стелі вірша,
все пастеллю, в колір добру,
Роз’їдало любов’ю броню...
...Тихо пазли складались в одне –
Він не вигадка, Він справді є!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742502
Рубрика: Езотерична лірика
дата надходження 18.07.2017
автор: Яна Бім