Я тебе не прошу любити
ані осені дощ похмурий,
ані літа безрадну спеку -
це моє і на тому все!
Та чому знов мені говориш
про нестримну натуру світу,
що таврує високі ноти
і в провалля думки несе?
Та чому знову, стрівши, кажеш
про медові, солодкі ріки,
що течуть десь далеко в горах
і маліють в провулках міст?
Немаститі, порожні карти
все плазують, шукають ліку
від заквасок гірких, та марно,
бо на кожнім порозі - піст.
Ти говориш мені про тризну,
ти шепочеш мені про сповідь,
а між цим - про плітки і сором
і про гейби неприйняття...
Я тебе не прошу про світло,
ні про річища повноводі,
бо за просьбами будь-якими
залишається каяття.
І любові просити марно,
і привітності, і нескверни...
Залітають у вікна мухи,
вилітають шершені зла.
Кажеш тихо, щоб я мовчала,
бо від слів оцих неприємно?
Бо злітає з повік не сивих
посивіла давно зола?
Все, мовчу, ані пари з рота,
ані звуку на чорні мури.
Затихаю, спадаю, мовкну...
Тільки й тиша журу несе...
Я тебе не прошу любити
ані радісне, ні похмуре,
ні слова ці, ані безслів'я.
Це - моє, і на тому все!
20.03.2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742033
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.07.2017
автор: Леся Геник