Обличчя здаються лігвами.
Очі напроти виразно дивляться
в надто глибоку прірву —
хтось умостився на дні.
Тихо сопе мені в груди. Тихо сопе
мені в шию. І у волоссі сопе.
Аж задираються вуха з кожним
його сопінням.
Я ж убираюся в клапті, зшиті нитками прозрінь:
мощу йому теплі стіни. Мощу йому
теплу стріху, бо замовкаю
на мить, що довжиною в ріку —
в світі найдовшу й найглибшу.
Хай вона довго тече
тілом моїх порожнеч.
Хай вона виллється з вух
з криком тваринним зсередини.
В крихітних тріщинах міст
кволо волочу свій світ:
інколи жити удвох
там аж занадто тісно.
12.07.17, Київ #дисонансне
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741745
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.07.2017
автор: Іванна Шкромида