Ось люди у відчаї в небо волають -
"Хіба це назавжди? О, ні!"
О, ні, не назавжди: як нас поховають -
Скінчаться розпукою сповнені дні.
Хіба то назавжди для світобудови?
Як зламаний ніготь біда,
Як звичай англійців їздити на лови,
І навіть як в надрах залізна руда.
Це Кроносу на сміх, його турбувати,
На вічність ліпити своє -
Вона може крицю на порох розтяти,
Галактики крутить і всесвіти п'є.
А чхне - і "назавжди" не матиме змісту,
Приреченість геть промайне.
А доти - плекай свою тугу пречисту,
Не слухай байдужого, злого мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741253
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.07.2017
автор: Лісник