І згадав я Катерину з нашого села,
Ні, не ту, не ту дівчину з книги Кобзаря.
А ту юну, молодую, писану не з слів,
Що подалась на навчання в інститут у Львів.
Бо Шевченка Катерина через яр пішла,
Де летіли теж лелеки, шукати добра.
Не дійшла вона небога й не знайшла тепла.
Скрізь стрічала пана злого й наймитом була.
А от наша, Катерина, теж краса села.
Вона хлопця полюбила й в науку пішла.
І тепер та гарна пара - приклад молодим.
Навіть тим, що лиш гітара крутиться, як дим.
Бо відкриті усі двері для навчання тим,
Хто не тільки на папері змалює килим.
Але вперто йде до цілі, йде вперед завжди.
В нього думи й руки вмілі й досягне мети.
А Шевченка Катерина вмивалась слізьми,
Бо на нашій Україні скрізь були пани.
І людей не поважали, (ми для них раби).
І над дівами глумились їх, панів сини.
Отаке то на тім світі в нас колись було,
Поки сонце на Вкраїні волі не зійшло.
Й освітило наші землі й кожного ім’я,
Й понеслось з Карпат до Дону слово Кобзаря.
І тепер вже Катерини будуть в щасті всі,
Бо не буде більш поганців на нашій землі.
Зникне зло, пропадуть юди, погань впаде вся.
І зміцніє Україна й розцвіте краса.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739977
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2017
автор: Дашавський поет