Сьогодні на телебаченні є чимало передач, присвячених якості продуктів споживання, вірніше тому, що ми їмо. Адже інколи назвати те, що ми їмо продуктами якось язик не повертається. Вже всі чули про різноманітні добавки зашифровані грифом «Є», які консервують, забарвлюють, посилюють смак, забезпечують привикання та потяг до їх вживання. Але про те, яким чином ці добавки впливають на здоров’я людей, а тим більше дітей, на упаковці ніхто не зазначає, а часто багато хто з виробників не вказує про їх вміст. Заради наживи і отримання надприбутків вони готові на злочин. Складається враження, що товаровиробники випускають свою продукцію для якогось уявного ворога і роблять все можливе щоб зашкодити його здоров’ю.
Однією з таких передач, що попалася мені на очі останнім часом, була передача присвячена якості морозива. Я був вражений тій кількості різноманітних добавок, якими пічкають наших дітей, адже саме малеча його особливо полюбляє. Та виявляється, що в сьогоднішньому морозиві може зовсім не бути молока і його заміняє пальмова олія. Або ще гірше – морозиво роблять зі шпалерного клею! Уявити страшно, що споживають наші діти і як це може позначитися в майбутньому.
Дивує безпринципність не тільки товаровиробника, а і влади, її сліпота та глухота. На моє переконання це злочин, це завдає шкоди здоров’ю зі страшними наслідками, які можуть бути непередбачуваними. Так з народом можуть поступати тільки його вороги.
В зв’язку з цим згадалася одна історія пов’язана з морозивом в моєму житті. Адже я теж дуже любив морозиво, та що там любив, я його обожнював і марив ним. Та де було взятися цьому морозиву в сільському магазині, адже тоді холодильного обладнання для його зберігання ще не було і його зберігали з допомогою льоду. Привезти його з обласного чи районного центру теж було проблемою – розтане. Ці щасливі випадки коли мені вдавалося його покуштувати, це коли батьки при покупці якогось костюму чи пальта для школи, брали мене з собою для примірки. Хоч в більшості випадків обходилися без мене купляючи на око…
Тому новина у восьмирічній школі, яка була і ще досі є в моєму селі, про те, що учнів випускного класу повезуть в Львів в музей Леніна була для мене перш за все цікава тим, що можна буде поласувати морозивом. Такий неочікуваний сюрприз був пов'язаний з тим, що мій випуск припав на рік сторіччя з дня народження Леніна. Це була вказівка райкому партії, якої вчителі мусили неухильно дотримуватися. Та не тільки вчителі, але і керівництво колгоспу, адже транспорт для цієї поїздки виділяв саме колгосп і це не була вказівка для окремо взятої школи. Ідеологічна робота в зв’язку з цією датою була розвернута по всіх напрямках і керувалася з самого верху.
Можливість подорожі до Львова де я ніколи не був, а лише чув з розповіді батьків безперечно що радувала. Ця поїздка відбувалася взимку, але не на канікули, щоб це якимось чином не було пов’язано з Різдвяними святами, а вже після їх закінчення.
І ось цей день настав. Це був десь початок лютого. Було не дуже холодно, десь градусів з десять – дванадцять морозу, але без опадів. Тоді ще стрілки годинника на зимовий час ніхто не переводив, тож щоб максимально використати короткий зимовий день, дітям дали команду прийти до школи на сім годин ранку. Прийшовши в школу ще затемна я побачив підготовлену і «обладнану» для подорожі автомашину. Це був звичайний колгоспний бортовий «газон», а додаткове обладнання полягало в тому, що на кузов поставили так звану буду, куди щедро накидали свіжої соломи та дали кожному по одіялу. Лавки для сидінь вийняли, адже дві-три години подорожі на дерев’яних лавках без спинок були б мукою.
Так як наш восьмий клас налічував всього дванадцять учнів то вирішили ще залучити учнів сьомого класу. Всього набралося десь зо двадцять учнів та два вчителя. Класна керівник сіла в кабіну, а до нас в буду забрався вчитель малювання та співів. Він і дав шоферу команду рушати та опустив брезент, який закрив дверний отвір.
В середині буди було зовсім темно але затишно. Ми сиділи тісно притиснувшись один до одного і лише похитувалися в такт похитування автомобіля на ямах та поворотах. Таке близьке сидіння вперемішку дівчат і хлопців та повна темнота сприяли проявам романтичного настрою. Можна було обняти того, хто тобі подобався та навіть дати волю рукам. Виходила не поїздка, а одне задоволення. Переспівали по кілька разів всі пісні, які співали в шкільному хорі і незчулися як приїхали…
Приїхали ми в Львів десь пів десятої ранку. Було досить хмарно і здавалося, що ще не розвиднилось. Мороз був такий, як і в селі, градусів з десять. Вибравшись з кузова машини та обтрусивши солому нас вишикували в колону по двоє, дали чергові настанови і ми вирушили в напрямку музею. Від нашого об’єкту поїздки водій зупинився за кілька кварталів, тож треба було пройти чималу відстань.
Перейшовши перше перехрестя я був вражений побачивши, що біля рогу будинку сидить закутана жінка, в валянках і продає МОРОЗИВО!!! Уявляєте, прямо на тротуарі жінка з якогось ящика продає морозиво і біля неї жодної людини!!! Неймовірно! Я біля неї пройти просто не міг, тим більше що тато дав мені на цю поїздку цілих три карбованці та я ще додав два карбованці із власних заощаджень. Тож залишивши колону я взявся купляти морозиво. Як воно називалося я вже і не пам’ятаю, але коштувало дванадцять копійок! Одразу прикинув, що візьму три. Чому три? Одне щоб одразу їсти, друге на запас щоб їсти одразу після першого і третє на той випадок, що може така халява ще довго не трапитись…
Протягую закутаній жіночці три карбованці і кажу, - Три морозива! І тут вона мене просто шокує, запитуючи, - Яке бажаєте? Виявляється їх в неї аж три види і я обираю те, що по дванадцять копійок, о було ще по десять і дев’ять!!! Вона відкриває ящик і дістає прямо з льоду моє морозиво, покрите памороззю і таке тверде мов камінець. Забравши здачу кинувся наздоганяти своїх тримаючи в руках здобуті трофеї – морозиво в вафельних стаканчиках.
В ті часи морозиво зберігали за допомогою льоду. Для цього взимку його заготовляли на озерах та річках і він зберігався в підвалах засипаний тирсою. Продавці морозива мали переносні ящики на широкому ремені. В цьому ящику на низ клався лід, а вже зверху на ньому зберігалося морозиво. Така технологія відносно добре працювала при низьких плюсових температурах, а от при жарі лід танув на очах а з ним і морозиво. Та при жарі його розкуповували швидше чим воно встигало розтанути. По цій причині купити морозиво в селі було неможливо і поласувати ним можна було тільки в місті, що було дуже рідко… Тому морозиво для мене було якимись надзвичайним смаколиком і любив я його до нестями.
Тож відгризаючи від морозива цілі шматки, які ледве починали танути вже в роті я справився з ним доволі швидко. І коли ми пройшли квартал до наступного перехрестя я почав розправлятися вже з другим морозивом, похваливши себе за кмітливість та запасливість. Та яким було моє здивування, коли і на цьому перехресті сиділа продавщиця морозива, одіта в якусь кожушину та закутана в вовняну хустку. Та дивувало ще більше те, що біля неї не було жодного покупця, а перехожі зовсім не звертали на морозиво увагу. Я цьому просто не міг повірити та недовго думаючи придбав в неї дві порції пломбіра в шоколаді на палочці. Правда він був майже на третину дорожчий і коштував десь з вісімнадцять копійок. Але це був пломбір та ще й в шоколаді. Але його перевага ще була і в тому, що він був на палочці, за яку було зручно його тримати на морозі. Справа в тому, що тримати та їсти морозиво в рукавицях, та ще на ходу було незручно, а без рукавиць – холодно в руки. Адже це теж саме, що при морозі градусів десять – тримати в руках лід. Але я ладен був терпіти цей мороз, адже як я зрозумів, це був мій союзник, бо нікому і на думку не спадало при такій холоднечі ласувати морозивом.
Ось в такий спосіб ми йшли до цього музею і майже на кожному перехресті продавали морозиво. Я не вірив своєму щастю та все ж щоб уникнути непередбачуваних ризиків неодмінно поповнював свій запас морозива. Тож крім цього яке я кусав, обов’язково ще було в руках, та чи навіть в кишені пальто ще два чи три про запас. Кусав – саме так! Морозиво на цьому морозі було таке тверде, що для того щоб його їсти, його спершу треба було відкусити. А це майже те саме, що спробувати відкусити кусок льоду. Відкушені куски мали такі гострі грані, що здавалося можуть поранити язик яким треба було кілька разів перекинути ці куски в роті щоб воно хоч трішки підтануло, перш чим його проковтнути. Від такого поїдання морозива в роті все дубіло, а в голові, в самій маківці, щось аж тенькало від цього холоду. Здавалося що з сама маківка аж покривається інієм.
Добравшись до музею наша група зупинилася і нам дали час доїсти морозиво, адже заходити з ним не дозволялося. Я був не один такий пожирач морозива, та мабуть зрівнятися зі мною не міг ніхто, бо за цей час я встиг купити і відповідно з’їсти дванадцять штук морозива різних видів. Тож знищивши свої запаси ми пішли оглядати експозицію. Екскурсовод водила нас по залах, від стенда до стенда, демонструючи якісь старі газети, фотографії, книжки та інші музейні експонати. Єдине, що запам’яталося з того часу це великі прозорі куби в яких окремо демонструвалися пальто та костюм де міткою, хрестиком червоною ниткою було позначено куди було поранено Леніна. Екскурсовод в білій блузі та чорній спідниці завчено розповіла все, що було передбачено і ми пішли до виходу. Вчителі залишилися зробити запис в книзі відгуків, що було документальним свідченням виконання запланованого ідеологічного заходу, а ми чекали їх на вулиці. Що було прикро, що біля самого музею ніхто морозивом не торгував…
Була десь дванадцята година дня і в плані нашої поїздки другим заходом значився музей атеїзму. На щастя на шляху до цього музею майже на кожному перехрестю попадалися змерзлі продавщиці морозива з майже повними ящиками морозива, тож мій бенкет продовжився.
Після музею атеїзму ми ще десь з годину походили по центру і десь о третій годині дня, щоб не дуже затемно добиратися додому, виїхали зі Львова. Я вже в кузові доїв ще пару штук морозива, яке купив в дорогу. Зморені та розпашілі від морозу школярі збились до купи, закутались в одіяла і невдовзі позасинали. Я теж недовго боровся з втомою і сном, тож повернення додому було зовсім не обтяжливим.
Мама коли почула вдома на що я потратив гроші і скільки з’їв морозива, а з’їв я його за цей короткий день двадцять сім штук, почала виговорювати татові, що якщо в мене буде запалення легень, то в цьому буде винен він, бо це він дав мені три карбованці на цю поїздку. Та, на щастя, все обійшлося. В мене не те, що запалення, навіть ангіни чи кашлю не було. А якби я тоді з’їв стільки сучасного морозива, то напевне, що отримав би харчове отруєння. Та незважаючи ні на що, люблю я морозиво і тепер, тільки обирати доводиться його дуже ретельно. Хоч з’їсти таку кількість сьогодні я б не ризикнув…
27.06.2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739630
Рубрика: Нарис
дата надходження 27.06.2017
автор: Мирослав Вересюк