Із неба дощик золотий,
В долонях – зайченятко.
Біжіть сюди, біжить сюди,
Дивіться хто дівчатка.
Він ніби травки навіть їсть
І не боїться зовсім
«Чому ж від тебе в ліс не втік»,-
Питає мене доця.
Я зайченятко похвалю,
На ручках потримаю.
Його до себе пригорну
І тихо на вушко скажу:
«Зайчатко, я тебе люблю.
Люблю я тебе, заю.»
«Де ж татко твій і твоя мама,»
-Не вгомониться доця,
«У ліс пішли», -кажу я їй,-
«Щоб краще їм жилося.»
«По травичку для маля
Та по водичку дитинчаті».
«Ой, нене,»- каже доця.
«Так пити хоче зайчик наш,
Від спраги, дай, щоб напилося.»
Зайчатко смирненько сидить
І тріпотить мов пташка,-
Така чудова дійсно мить,-
Всміхаємось ми трошки.
Мов дотик ніжності небес
Те золотаве дитинча.
Мов ніби подих від чудес.
Дитина- радість і життя.
Це ніжне зайченя –маля.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738488
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 19.06.2017
автор: lesya_lesya