Ніч… Зірки дивляться з неба і, мабуть, сміються. Сміються з людей, які безтурботно сплять в своїх теплих, затишних ліжечках і бачать чорно-білі сни. Сміються з необачних світлофорів, як всю ніч блимають жовтим оком і не помічають ночі. Сміються з напівсонних ліхтарів, яких попри ніч, змушують працювати. Сміються з мокрих тротуарів і дахів, які сподівалися хоч вночі обсохнути від сильної зливи. Зірки бачать набагато краще, ніж людина, хоча і не мають очей. І не тому що вони так високо і такі великі, а тому що вони бачать серцем, а тільки серцю може відкритися вид з вікна любові, добра і кольорових снів…
Ніч не стукає в вікно і не питає «А чи можна до вас завітати?». Вона просто ніжно стелиться по оселі і окутує всіх солодкою тишею. Темнота – її подруга, завжди ходить за нею слідом.
Тіні - страшні монстри, які живуть у моїй кімнаті на стінах. Вдень вони сплять. А кожної ночі, вони прокидаються і починають танцювати. Уявляєте, прямо на моїх стінах! А коли вони стомлюються, то притихають. Але вони не сплять. Скоро вони почнуть рухатися, але повільно. Ці тіні – загадкові істоти. Вони не їдять. Не грають у м’ячик. Тіні не помирають. Вони просто щезають з першими променями сонця…
В ту ніч я не спала. Я чекала, поки тіні знову вийдуть танцювати, і хотіла запитати в них, звідки вони взялися на моїй стіні. Мені було анітрохи не страшно. Спочатку я їх боялася, і ховалася від них під ковдру. Але ці тіні зовсім не злі. Вони просто прикидаються. Тіні хочуть, щоб їх боялися, і не гнали зі стіни. Іноді вони виходять поза її межі на підлогу. Думаю, вони хочуть зі мною познайомитись. Але до мого ліжка вони ніколи не доходили. Можливо вони бояться людей? Або бояться, що люди їх злякаються…
Ну, ось, нарешті. Маленька тінь з’явилася посеред стіни. І ще одна, і ще. Тепер їх п’ятеро. Вони танцюють якийсь дивний танець. Він схожий чимось на коломийку, тому що постійно змінюється темп. Тільки от вони не співають.
- Агов! – прошепотіла я.
Тиша…
- Ви мене чуєте?
І знову тиша… Тіні все танцюють і танцюють на стіні.
- Пане, - звернулася я до одного з них – приділіть мені хвилинку уваги, якщо ви вже танцюєте на стіні моєї кімнати!
Але велика тінь дивної форми не промовила у відповідь ані слова. Які вони дивні, ці тіні. Танцюють у мене на стіні, і не розмовляють. Живуть за стіною, а вночі танцюють.
Двері в кімнату скрипучі розкрилися, і тіні одразу ж поховалися.
- Чого не спиш?
- Дивлюсь, як танцюють тіні.
Мати присіла до мене на ліжко і поцілувала в чоло.
- Засинай. Завтра буде новий день. Зійде сонечко.
Навіщо ж сонечко? Воно прожене тіні! А мені так цікаво дізнатися, що вони за істоти. І чого оселилися саме тут, на стіні моєї кімнати. І чому вони не хочуть зі мною розмовляти? Може я їх чимось образила?
Тіні знову з’явилися на стіні. Тепер вони танцювали повільно і чітко.
- Я не заподію вам шкоди. – знову звернулася я до тіней. – Може ви зі мною поговорите?
Але згоди я так і не отримала. Може вони не розуміють людської мови? І як я тоді зможу з ними познайомитись? І чому мені так хочеться спати? Адже тіні танцюють усю ніч, і не стомлюються. А ніч набагато довша за день, коли вони відпочивають…
Зранку яскраве сонце залило сповна мою кімнату. Від танцюючих тіней не залишилось і сліду. Я скочила з ліжка і побігла до іншої кімнати, щоб подивитися на зворотну сторону стіни, на якій так палко танцюють щоночі тіні. Але там нічого не було.
- Ти щось шукаєш?
Але мені ніколи було відповідати. Як це так? Куди ж поділися тіні? Не могли ж вони безслідно розчинитися! Я постукала по стіні в моїй кімнаті:
- Ви тут?!
Відповіді нема.
- Може ви спите?
Мабуть вони сплять всередині стіни. А може… Може вночі вони йдуть по домівках через моє вікно? Цікаво, де вони тоді живуть, якщо не в мене на стіні. В них, напевно, є сім’я. Сім’я, де багато-багато маленьких діточок-тіней. Дорослі тіні, мабуть, вчать їх танцювати, і коли вони виростуть, і навчаться робити це справно, то прийдуть до моєї стіни!
Яке все таки загадкове життя. І тіні на моїй стіні. І сонце, і небо, і зірки, що сміються. Раніше я думала, що вони сміються про себе. Але тепер мені здається, що я ночами чую їхній сміх. Вони сміються повільно красивим сміхом. Зовсім не так, як сміється мій тато або дідусь. Вони сміються витончено, як ті француженки. Може вони пішли звідти? Бабуся мені казала, що зірки пішли з стародавньої Греції, бо все стародавнє пішло звідти. Але зірки сміються зовсім не по-грецьки! От би мені хоч раз побувати у Франції, хоч би уві сні. Їсти на сніданок круасани, на обід трюфелі (такі маленькі грибочки), а на вечерю смажених жаб під якимось смачнючим соусом…
Цікаво, а у Франції теж є тіні? І чи є там борщ або вареники? Мабуть, що немає. Напевно тіні живуть тільки в моїй кімнаті. Чому вони обрали саме мене? Може їм потрібен був справжній друг, який ніколи не підведе? І тому вони оселилися саме у такої людини – у мене. І правильно. Ми з ними будемо гратися у мої ляльки. Я начастую їх бабусиними варениками. І можливо вони навчать мене танцювати, як вони. Тоді я стану найщасливішою людиною у світі!
Я лягла в ліжко. З мого вікна видно велику зірку. Мені казали, як вона називається, але я забула. Вона найбільша серед зірок. Мабуть серед тіней також є найбільша тінь. Тобто вона найголовніша. І мабуть вона придумує ті всі танки. Може мені наступного разу звернутися саме до неї. Адже, якщо тінь голова, то повинна розуміти всі мови. Бо інші тіні, нажаль, мене не розуміють…
Я чекаю… Зараз-зараз… Скоро вони знов повинні з’явитися. Адже ще не було такої ночі, щоб вони не прийшли!
Чомусь їх досі немає. Може вони захворіли? Мабуть тіні також хворіють. Чи ні? Можливо у них у всіх почалась вітрянка, а коли вітрянка, то здіймається температура. А ви б спробували танцювати з температурою! Або вони могли отруїтися в їдальні. От якби вони їли у мене вдома, то ніколи б не отруїлися. Моя мати готую краще всіх в світі вареники. Чи може тіні їдять спеціальну їжу для тіней? Як же це все складно… І дуже цікаво. Коли ж вони вже прийдуть, щоб я могла розпитати їх про все це!?
Але сьогодні тіні до мене не завітали. Я чекала їх майже цілу ніч! А якщо і не ніч, то дуже довго. А вони не прийшли. Нажаль, не прийшли…
Але я не засмучуюсь. Гадаю, сьогодні вночі вони прийдуть обов’язково. Я це відчуваю. Відчуваю, що ці тіні дуже люб’язні і виховані. Адже невиховані не змогли б так гарно танцювати, бодай такі загадкові танці. І ось, що мене стало цікавити останнім часом: Чому я не чую, як розмовляють тіні. Я чую, як сміються зірки, як плаче дощ, як співає вітер, і навіть, як мовчить місяць. Але тіней я не чую. Може вони спілкуються за допомогою жестів? Так спілкувалися раніше, коли не було слів. Тоді, може ці тіні, прибульці з минулого?
Цієї ночі я чекала дуже сильно і довго. Цілий день я думала, що скажу тіням і як я зможу з ними спілкуватися. І ось, нарешті, я притихла в очікуванні появи тіней. Але тіні, здається, сьогодні також не поспішають. Ну де ж ви? Де?
Що це? Здається на стіні з’явилася тінь. Ще й яка велика! Вона була схожа на людину майже у повний зріст. Не очікувавши побачити такого, я навіть забула всі слова, що я так довго готувала.
- Пане, то це ви головна тінь?
Тінь помовчала трохи, і відповіла глухим голосом.
«Так, це я».
Тіні мені відповіла! Ура! Що ж спитати тепер, адже я маю так багато запитань!
- А ви з тінями й справді танцюєте?
«Так, а ти завжди дивишся, як ми танцюємо?»
- Звичайно! Це так гарно! А ви прибули з минулого?
«Можна сказати і так».
Я не змогла стримати посмішки з сльозами на очах. Вони живуть саме так, як я уявляла! Вони саме такі! Вони танцюють у мене на стіні! Вони всі справжні!
«А тепер лягай спати. На добраніч!»
- Заждіть, можна останнє питання?
«Тільки швидко, а то мені вже час.»
- Ви…Ви їсте вареники з м’ясом?
Тінь, здається також посміхнулася.
«Звісно, це ж моя улюблена страва!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=73828
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.05.2008
автор: Крапля_Дощу