Іду, майже біжу по звичній мені дорозі. Запізнююсь знову і повинна вигадувати якісь слова, щоб мені повірили. Надто боляче мені в обличчя б’ють краплі весняного дощу. Він дає сонній землі напитися, а мене вбиває гострими голками по білому юному тілу. Зараз я б сама хотіла себе забути. Вода ллється з неба чиста, холодна, свіжа, дає нове життя, ще один подих землі та мені… Чому цей дощ іде саме цієї весни? Він не міг затриматися в небі довше?
Згадки картин та музики вчорашнього дня до кінця весни повинні зовсім мене змучити. Я б уже сьогодні вмерла, якби це був не ти. Якби мої почуття змусили б мене хоч на одну мить у них засумніватись, я не продовжила б іти, а краще віддалася дощу. Пам'ятаю твої слова, тихі, ніжні, ласкаві, пестили мою душу, оголячи її молоді плечі та змушуючи шовкове волосся прикривати їх від сорому. Дотики губ перевертали серце всередині тісних грудей, подих частішав і не дозволяв вимовити ні звука чогось зайвого. Запах ранніх квітів ширився кімнатою, заполоняв розум і повільно закривав очі. У темряві свідомості я відчувала тепло сонця всередині тебе. Там був подих бурі. Дивно, коли світить сонце та вітер розносить листя, тоді трохи болить у грудях від щастя, та ти бажаєш, щоб боліло сильніше, щоб розривало на шматки і розкидало по постілі…
Ледь не збив автомобіль. Чи варто мені бути обережною вже зараз? Швидко перебігаю та дивлюсь навколо: багато опущених у землю очей поспішають так само, як я, спостерігають, як вода наповнює кожну нерівність тротуару і переливається, теж тороплячись не зрозуміло куди. Мені цікаво, де ти, що зараз відчуваєш, так важливо для мене – чекати на твої слова, що я вже нічого не вигадую… Зім’ята постіль не турбувала нас, вона не заважала мені дихати твоїм повітрям та запам’ятовувати кожну дрібницю, ловити зачарований погляд, повен німих слів. Я згадую кожну деталь, усередині щось болить, я відчуваю, що не такий уже світ, змінився в іншому кольорі.
Дощ досі поливає зелені брунечки молодих дерев, вони цієї весни заквітнуть уперше, пустять неглибоке і ще не міцне коріння в повну добрива землю, але вже будуть рости. Унісон… Ми пережили одну емоцію на двох, знесилені. Не знаю, чи ти зміг угамувати подих і спокійно опустити вії, але я не спромоглась. Вітер усе ще подекуди гудів над землею, та незахищене насіння, що повинно прорости, вже грілося у ґрунті. Для нього нічого не страшно. Я закрила очі, та не заснула…
…Минають години, дні, я не зраджена своїми почуттями, але ти не відгукуєшся на мій крик, не чуєш думок. Мене турбує мій настрій, сам не знає, як правильно себе поводити… Усередині мене повно болю, але теплі промені твого сонця зігрівають змерзлу землю, вона сповнюється життєдайною силою і надією на новий паросток. Здається, отак і зароджується новий світ. Я не знаю, про що думаєш ти, але я відчуваю, як зігріте насіння починає пускати коріння….
15.04.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738255
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2017
автор: Кліо