«Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль»
Є. Маланюк
Темно. Пробився перший хоробрий та переможний промінь вічності. Він миттю осяяв мою кімнату. Ранок. Я дуже люблю весняні прохолодні ніжні й скупі світанки, вони завжди знають, чого чекають пелюстки квітів та ластівки. І раптом буйство звуків, таких прекрасних, які надихають мене новими барвами писати власний день. Я хочу сьогодні взяти найяскравішу фарбу, найтонший пензлик, вималювати пташиний спів, шелест людей та мову листочків. Але ще не вмію.
Переступила через себе. Іду. Сама. Під руку з картинами музики. Підхоплюють і несуть через усе місто, проносять над дзвіницями, які горять пекучим вогнем і ріжуть кожну клітину тіла, дуже боляче, над напівживими парками, де останнім подихом стогне дерево. Вони думають, що тут мешкає життя. Вони вже давно не знають істинного образу романтики та примхливості. Хоч би не зачепити хмарочосів. Прислухаюсь… Здається, прилетіла.
Переступаю через себе. Туди, сюди, навколо і по колу шалено несуть , простягаючи руки, довгі, холодні, білі. Ніхто з них не здогадується, навіщо живе, просто біжить, наздоганяючи іншого, щоб наступити. Система міста починає роботу. Кави, кави!.. дай!.. дай!.. Хай п'ють, невже тут тільки моя свідомість знає, навіщо я тут?
Як схоже на авангард. Гостро, боляче, бездушно… Це все через те, що просто не бачили ще мистецтва. Не знають ілюмінацій музики. Не слухали голос пейзажів. Не того прагнуть, не сюди поспішають. Гроші!.. Гроші!.. дай!.. дай!.. Тримай, невже тут тільки мені не шкода часу, тільки я не наздоганяю пісок, який стрімголов переливається назавжди залишаючись там, де колись було життя…
Я ще через себе переступатиму. Та не зараз. Дощ уже налагодив свій механізм зверху, так не очікувано він плете цього разу мереживо, тепер воно сіре, як ніколи. Он вона, перша краплина, он там летить, падає. Збожеволіти можна, як же сильно бідолашна любить землю. Летить, натхненна, сюди, та не очікує тут суцільного бетону. Не сюди! Тут тебе не чекають, зараз вони подістають брилі на тоненьких спицях. На зовсім вузькому тротуарі стане тісно, злі, вони штовхатимуть тих, хто поряд.
Не переступлю! Хіба можна отак вперто не чути світла? Я піду до нього, мені здається, він знає, звідки віє ранок, куди їдуть кучері неба, куди пливе замріяний погляд літніми вечорами. Я впевнено переступаю через місто, вириваю з грудей чавунний знак приналежності штучному світу. У голові рожевий, жовтий, зелений, бузковий дим музики. Тепер я знаю, куди йду.
Та раптом ти… Читаєш погляди перехожих, наче Кафку: тобі цікаво, але не зрозуміло. Озираєш кожну літеру, помічаєш кожну нерівність почерку, кожну помилку, хочеться виправити, але тебе не чують. Дим! .. дим!.. дай… дай… Підпалюють цигарки і знову продовжують рухатись не своєю течією, яку створив хтось. У них немає своєї думки, вони йдуть туди, куди прямує попередник. Йому наступають на п'яти, збивають з ніг, боляче. Той падає долілиць, навіки завмирає… А через нього переступили і пішли далі.
Знову ти. Не смій дивитися на мій почерк, він незграбно виводить літери досвіду. Ним ще не створиш шедевру, але спробувати можна. Навіщо ти позбавив мене музики? Хіба тобі вона заважає? Стій! Ти куди? Поверни мені моє перо, чим же я буду вчитися писати… У грудях заболіло. Очі, мов навіжені собаки, кидаються на гіпнотизованих людей: це не ти, не ти, не ти… Куди ти зник?
Не відступаю. Пливу проти течії, важко дивитись вгору, вони заступили мені світло неба. У грудях хтось ножем ріже душу, він хоче забрати моє перо. Та не старайся, дурний, його вже немає. Треба спішити, там уже сходить сонце, там уже сліпить очі вітер та пече в спину.
Знайшла, я вдома, перебираю поглядом знайомі смаки, відчуваю аромат спраги та насолоди, чую дивні шалені звуки, не знайомі мені, чужі, але такі близькі та потрібні. Це ти? Прийшов забрати мій аркуш, позбавити почерку й нічого не подарувати натомість. Ну що ж, тримай, забирай, мені не шкода.
Легенький вітерець зірвав листочок акації і поніс через жовте, стигле, налите життям поле. Дай доторкнутися до погляду, дай послухати твій дим в голові.
Я вдома. Сама, одна серед гармонії та навіженості тихого степу. Тільки тут, серед проса та жита, вглибині, де ховаються польові русалки, я можу знайти перо, схоже на те, яке ти в мене вкрав. Всемогутня пташина з неба по ноті принесе мені музику, таку ж саму музику, як та, що несла мене над світом. Тут по клітиночках для мене збирається та розкривається рідний, знайомий душі світ, як чистий, незайманий аркуш. Можливо, на ньому я виведу свою літеру. Я полетіла б у небо назавжди, але заважають крила. Знаю, що ти десь тут, зовсім поряд, нещодавно, як місяць, стояв переді мною, щось говорив, говорив, говорив… Озовись! Чуєш? Озовись…
Пророк осені опускається на ниточці за степ і знаходить межу між землею і небом, я ще ніколи її і не бачила. Кожна піщинка, переганяючи іншу і падаючи, розбивається назавжди, кричить не своїм голосом мені, що вони кличуть, вони вже чекають.
Коваль життя стукає залізним молотом по колії, він скоро зробить мені новий знак і положить на груди. Знову переступаю через себе: кава… гроші… дим… Я відчуваю, як в середині душі на новому аркуші ти виводиш своїм почерком нове слово, викарбовуєш його навічно, як тихо ти наспівуєш не мою музику і вона виливається в мене, наповнюючи тіло до самого верху. Тепер я знаю, чого насправді хочу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737782
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 14.06.2017
автор: Кліо