Заздрощі червоні постоли
Взули, бо стерня така колюча,
І мішок кропив"яний вдягли, -
Нитку дехто денно й нощно сучить.
Писанку умовили на мить
Фарби дати, пір"я наскубали, -
Курці тій пошарпаній болить,
Не втекла - однак, біда догнала.
Ледве ходить, - в приймах був павич, -
Заздрощам не їлось і не спалось,
Думалось: "якби той гребінь - з пліч, -
Віяло з хвоста - душі забрало,
Мали б"... Ниє єдність протиріч:
Хвіст один і віяла замало.
Ще б мітлу модельну і щоніч
Гору Лису плинність лоскотала б.
Хто убогу бачитиме суть
В сірому і ницому безмежжі?
У барвисте втиснулась мабуть,
Щоб дістати хоч порогу вежі.
Хоч здаля на світло зазирнуть,
Подивитись, як палає грубка,
І любові крихту дать зерну
Прорости, та ворон не голубка.
І ослу не мати талану
Розливати щебіт солов"їний.
Заздрощам і досі не до сну,
Труяють душу божевілля кпини.
09.06.17.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737405
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2017
автор: Ліна Ланська