[i](байка)[/i]
В одному лісі, на пригірку,
де колом річка завертає,
жили собі в глибоких нірках
великі дві пташині зграї.
Стрижі, сами собі на милість,
у глині вирили домівки,
а потім горобці прибились
і кожному ставало нірки.
В один із днів, яких багато,
лиха підкралася біда –
горобчика побіля хати
куниця вкрала молода.
Але не встигла з’їсти птаху,
бо те помітили стрижі,
і щоб нагнати хижій страху
крутити стали віражі.
Відважно ворога дзьобали,
а кігті рвали без кінця,
і зрештою усім загалом
спасли малого воробця.
Перенесли до себе в нірку,
старались рани залічить,
харчів йому поклали мірку
і жевжик залишився жить.
В родину серпокрилу влився,
став схожим на метких стрижів,
навчився у небесній висі
вертіти згодом віражі.
З тих пір стекло води немало,
щурів як рідних він приймав,
та нелегка пора настала –
в сусідів почалась війна.
За їжу сталась суперечка,
бо знахабнілі горобці,
клювали влад і недоречно
усе на тім і цім кінці.
У тому горобець конфлікті
відкрито участі не брав –
у дійсність вгруз по самі лікті,
сім’ю уже і діток мав.
Йому б підтримувати ближніх,
адже спасли життя щури,
та не забув рідню колишню
і зачаївся до пори.
Отак боролись в ньому совість
і гідність з честю пополам.
Скінчається моя вже повість...
Сказати що хотілось вам?
Горобчик все частіш цвірінькав
та гордо крильця розставляв.
Вже на стрижів спідлоба зиркав
і рід свій сірий прославляв!
У спорі верх отримав рід.
Як не крути, то роду плід!
09.06.2017
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117060903672
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2017
автор: Олександр Мачула