Загублена у часі, у собі,
Забута десь у лабіринтах долі,
Усе ще скнію тихо, далебі...
Сную примари-думи босі й голі...
Та що гадати? Вічна суєта
Мізки, мабуть, спустошила навіки!..
І світ не той, і думонька не та,
І ми не ті: міліємо, як ріки...
Така мізерність всюди!.. Це наш рай?..
Змаліло слово й помисли великі...
Зчерствіли люди, збайдужіли вкрай -
Мов тіні, безхребетно-без'язикі...
Що з нами сталось, світе? Хто прирік
На існування марнотратне душі?
Як дочалапаємо свій ганебний вік,
Коли серця - живі, та... вщент байдужі?!.
Уже й не страшно навіть... Знидів страх...
Якось та й доіснуємо, щоб... стліти...
Лиш гірко, що розвіються на прах
Усі святі предвічні заповіти......
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736732
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.06.2017
автор: РОЯ